Читать онлайн книгу "Без козиря (збірник)"

Без козиря (збiрник)
Петро Панч


Історiя Украiни в романах
Петро Панч (1891—1978) (справжне iм'я Петро Йосипович Панченко) – вiдомий украiнський новелiст, романiст, автор казок для дiтей. У роки громадянськоi вiйни вiн спочатку воював на боцi петлюрiвцiв (цей факт не афiшувався за радянських часiв), а потiм перейшов до лав червоноармiйцiв.

Темi громадянськоi вiйни присвячений перший роман Петра Панча «Облога ночi». Гордiй Байда, шахтар з Донбасу, все свое життя довбав вугiлля в забоi i не цiкавився полiтикою. Але настали тяжкi часи: в рiднiй Калинiвцi хазяйнують нiмцi, а на владу претендують також бiльшовики, петлюрiвцi, гетьманiвцi. Як жити далi? Тим паче, що сини Гордiя обрали рiзнi шляхи: старший, Клим, червоноармiець, а молодший, Ілько, анархiст.

До книжки також включено повiстi: «Без козиря», в якiй описаний Брусиловський наступ росiйськоi армii, та «Голубi ешелони», що розповiдае про трагедiю петлюрiвського офiцера Лец-Отаманова, який боровся за самостiйну Украiну, що мала стати за сестру всiй Європi i Росii, але, як завжди, ii намагаються вiддати на поталу iноземним загарбникам.





Петро Панч

Без козиря (збiрник)





Облога ночi

Роман





Частина перша





Чорнi хмари


На свiтанку землянка здригнулася вiд вибухiв. Гордiй Байда прокинувся. Охоплений тривогою, вiн почав прислухатись. Залишки сну ще туманили голову, i Байда не мiг зразу навiть зрозумiти, що за день мав настати. Із стелi на обличчя сипалася глиняна луска. Так здригалася землянка тiльки вiд гарматних пострiлiв, але останнiй раз червоногвардiйськi загони пройшли з батареею через Калинiвку, як тiльки зiйшов снiг. Вони йшли по болоту назустрiч нiмцям i гайдамакам, що наступали з Катеринослава.

Згадка розвередила неприемнi спогади, якi ще й досi викликали досаду. Червоногвардiйцiв була жменька. Вимученi, в старих шинелях, а то i в куцих пiджаках, пiдперезанi кулеметними стрiчками, з гвинтiвками рiзних систем, вони ставали супроти регулярноi нiмецькоi армii, озброеноi до зубiв.

Гордiй Байда, як колишнiй унтер-офiцер, розумiвся на вiйськовiй справi, i коли Клим, його старший син, несподiвано сказав, що й вiн iде з червоногвардiйцями, це вже зовсiм роздратувало батька. Іти на певну загибель! І вiн, насупившись, буркнув:

– Життя тобi набридло? Сиди й не рипайся!

Але Клим, мабуть, вирiшив цю справу для себе остаточно, тому й вiдповiв:

– Нiмцi прийдуть, так i ви не всидите.

– Ото вони, мабуть, тiльки про Калинiвку й думають. Та й де ще тi нiмцi!

– А ви будете чекати, доки над вухом стрельнуть?

Калинiвка лежала при широкiй дорозi. Могло трапитись, що якiсь вiйськовi частини заскочать i до селища, з цим про себе погодився Байда. А коли прийдуть нiмцi, то неминуче спитають за сина. Потерпаючи вже за можливi утиски i все ще не втрачаючи надii умовити Клима, спитав уже лагiднiше:

– А тут такi люди й не потрiбнi?

Клим, може, й розумiв, що боротися з нiмцями буде важко, але що ж, так покiрно й лiзти до них у ярмо? Про його настрiй свiдчили роздратованi рухи i скупi слова.

– Скiльки треба – залишать.

– Ну, ото ти й залишишся.

– То вже не вам це вирiшувати. Є люди, якi не тiльки за свою шкуру тремтять. Читали, що в «Голосе солдата» пишуть?

– А хто ж буде вирiшувати про моiх дiтей – «Голос солдата»? А батькiв голос уже нiчого й не значить?

– Розумнi батьки вже за рушницi взялися, щоб краще дiтям жилося.

Це вже що? Яйця курей учать! Гордiй Байда аж остовпiв. Мало йому, що морочать голову рiзнi Мостовi! Очi, захованi пiд острiшками брiв, почали наливатися кров'ю. Дiти вже починають йому перечити, наче вiн ще змалку не привчав iх до послуху. Але Клим мав уже власний розум i кулаки не меншi за батьковi. Дорiкнувши батьковi, вiн тiльки на мить спалахнув i почав збиратися в дорогу. Вогка торбинка була порожня.

– Дайте, мамо, чисту сорочку.

Затуркана мати, висхла на роботi, знала чоловiкiв норов.

– Послухайся, синку, батька, – сказала вона благально. – Там i сорочки нiкому буде випрати. Не йди!

– Куди там вiн пiде! – крикнув батько, все ще певний своеi сили.

– До Червоноi гвардii, тату! – пояснив простодушно Ілько, менший син. Заздрi вогники в очах видавали його настрiй.

– І ти б, може, пiшов? – клiпнув на нього батько. – Розпаскудилися як, тiльки б байдики бити!

Клим укинув до торбинки вищерблену дерев'яну ложку, пару онуч, закинув за плечi рушницю на мотузцi й надiв шапку. У матерi в запалих, вицвiлих очах проступили сльози.

– Так ви сорочки не дасте? – Клим придушено зiтхнув. – Ну, якось i так обiйдусь.

Мати уткнулась у сухi долонi i почовгала до скринi.

– Ти чув, що я тобi сказав? – запитав батько, вже закипаючи вiд образи. – Чув, питаю?

– Чув, тату. А от ви, мабуть, не чули, що революцiю хочуть задушити.

– А ти що, комiсар? Роздягайся! – І вiн смикнув його за рукав.

Клим мав батькову вдачу. Густа кров ударила йому в обличчя. Вiн повiльно обернувся i вiд рукава звiв на батька очi. Вони блищали холодною сталлю, а м'язисте смугляве обличчя вiбрувало вiд стриманого гнiву.

– Може, й комiсар!

Таким Клима батько ще не бачив нiколи i мимоволi вiдступив. Його вразив цей опiр. Два роки вiн працював з сином у одному вибоi i вперше оце побачив його таким. Оскаженiлий вiд думки, що вiн уже поступаеться перед дiтьми, i вiд страху перед неминучими клопотами, Гордiй Байда стиснув кулаки, схожi на довбнi, i кинувся на сина. Клим напружився, схопив батьковi кулаки i з досадою вiдкинув iх вiд себе, як грудки вугiлля з вибою.

– Не чiпайте мене, тату! – Груди важко заходили пiд шинеллю.

Ілько, блiдий вiд недокрiв'я, з гострими плечима, забiгав по маленькiй кiмнатi i злякано закричав:

– Перестаньте, перестаньте!

Клим, готовий до захисту, стояв з витягнутою вперед головою. На крутих в'язах випиналися жили.

– Не чiпайте, кажу! Краще нехай буржуi спробують моiх кулакiв. – Нахилився, поцiлував у сиву голову матiр, а братовi кинув: – Щоб ти допомагав батькам, а коли треба буде, то й бiльшовикам. Прощавайте! – i вийшов з хати.

Гордiй Байда розгублено подивився вслiд. Його збентежило кинуте Климом: «Може, й комiсар!» Вiн почав пригадувати попереднi розмови з сином, передумувати сьогоднiшню суперечку й вiдчув у Климових словах правоту. Але ж образа туманила розум. Батько, виходить, уже дурний! Тiсна землянка, злиднi, невiдомiсть здавили враз його, як петля, накинута на шию. Розкидаючи важкими чобiтьми стiльцi, вiн люто зиркав на дружину – хоч би писнула, хоч би на нiй зiгнати злiсть! Але переполошена Харита чорною мушкою прилипла до стiни в темному кутку й там нiби занiмiла.

Байда насунув на очi шапку й вийшов на вулицю. Майже з кожноi землянки виходили шахтарi з торбинками за плечима й простували до кам'яного будинку, в якому мiстилася селищна Рада депутатiв i бiля якого стояли вже пiдводи. З кожним iз цих шахтарiв Байда працював не один рiк пiд землею, i сум лягав йому на серце. Ідуть i прощай не кажуть! Розгнiваний, розгублений, Байда проводив iх злими очима й машинально бубонiв:

– Ідiть, iдiть! Ми вже свое вiдходили.

Того ж вечора червоногвардiйський загiн з новим поповненням покинув селище. Хтось високим тенором почав було пiсню, але, не пiдтриманий iншими, стих, змовк.

Коли вiд будинку опустiлоi Ради депутатiв вiд'iхала остання пiдвода, а з нею i голова Ради Федiр Гливкий, у селищi враз запала глибока тиша. Заплаканi жiнки й принишклi дiти сумно дивилися в степ, де вже маячили тiльки поодинокi темнi цятки. Кожна попрощалася чи з сином, чи з чоловiком, а то й з коханим, i нiхто не знав, яка iх спiткае доля.

Все, що було молодого, завзятого й сильного, пiшло степовими дорогами назустрiч тривожним дням. У селищi залишилися або немiчнi, або старi. Вони заздрими очима дивилися вслiд своiм друзям i глибоко зiтхали. Залишилися й боягузи, якi вже наперед напускали на себе байдужий вигляд. Гордiй Байда озирнувся довкола i вiдчув себе спустошеним.

Тi, що чекали на завтрашнiй день, як чекають у морi на рятувальний пароплав, все ще ховалися в iнженерськiй колонii. Їхнi постатi з'явилися в бузкових сутiнках тiльки тодi, коли нарештi затих тривожний гомiн i спорожнiв майдан. Вони намагалися поки що не виявляти свого настрою, але вже й не крилися з ним, як ранiше. Досi почуваючи себе як собака на човнi, вони тепер ходили, ледве не танцюючи, навiть зодягайся вже в чистенькi тужурки, що iх з пiвроку переховували в гардеробах.

Гордiй Байда стояв бiля своеi землянки. На голому майданi висвистував холодний вiтер, стрибала ще дiтвора верхи на палицях та де-не-де жiнка, повертаючись в осиротiлу землянку, витирала рукавом сльози. Казарма нежонатих дивилася на майдан проваллями вже мертвих вiкон. Сiре, одноманiтне селище, в якому Гордiй Байда прожив останнi п'ятнадцять рокiв, стало враз чужим, холодним i непривiтним. Байдi знову стисла серце образа, але вже не тiльки на Клима, а й на всiх шахтарiв, що покинули його в опустiлому селищi.

Проте сумлiння не давалось на облуду. Воно вже горiло iдким докором на його колючих щоках. Щоб виправдатися перед своiм сумлiнням, Байда почав пригадувати, як на одному мiтингу слюсар Максим Мостовий називав адмiнiстрацiю шахти кровопивцями, посiпаками. І Федiр Гливкий туди ж. «Що вони посiпаки, то правда, – говорив до себе Байда, – але мiж ними е й гарнi люди. Хоч би iнженер Григорiй Петрович, завжди тобi «здрастуй» скаже, слова поганого вiд нього не почуеш. Або вiзьмемо й конторника Погоду – i за бiльшовикiв, i до бiльшовикiв однаковий: за шахтарем руку тягне. А Мостовий – «посiпаки»! Директора Едуарда Едуардовича довели до того, що мусив уночi втiкати. Хто ж таки з них погодиться, щоб якiсь там шахтарi лiчили хазяйськi прибутки? Ранiше при ньому й писнути нiхто не смiв, таке цабе, а тут звичайний слюсар просто у вiчi – «кровопивця»! І не бояться, клятi хлопцi! А Гливкий ще й припечатае».

Табельник Федiр Гливкий, ставши головою селищноi Ради, хутко зрозумiв, до чого хилила адмiнiстрацiя шахти. Щоденнi аварii пiд землею були справою саботажникiв, i Гливкий, розмовляючи з iнженерами, не намагався пiдшукувати ввiчливi слова. «Думав, як партiйний, – бубонiв Байда, – так може всiм уже верховодити. Ну, й показали нам дулю. А стоiть шахта – шахтаревi смерть. От про що треба було подумати».

Вишукуючи для себе виправдання, Гордiй Байда прийшов до висновку, що вiн не сходиться з бiльшовицькою тактикою: «Програма у них швидка: усе зразу хочуть. А як на мене, то краще – тихше iдеш, далi будеш. От яка моя програма!»

Прийшовши до такого висновку, вiн зiтхнув так, нiби скинув з плечей важкий мiшок, i пiшов до хати.

У розпорядженнi шахтарiв червоногвардiйцi залишили тiльки двi берданки, але адмiнiстрацiя шахти, знову вiдчувши себе повноправним хазяiном, взялася сама нести охорону. У технiка Сивокоза на плечi висiв новенький карабiн, бухгалтер Пантелеймон Петрович вийшов з мисливською рушницею, а штейгер Варивода з браунiнгом, так, наче й не було наказу вiд ревкому здати всiм вогнепальну зброю.

Самоохорона тинялася тiльки в iнженерськiй колонii. До Собачiiвки[1 - Так називалися найубогiшi околицi селищ, заселенi шахтарями.] вона обачно не наверталась, бо шахтарi знову почали збиратися гуртками перед землянками. Вони вже чули про поводження нiмцiв з робiтниками i не могли перебороти в собi бажання погомонiти з ким-небудь про те, що чекае на них завтра. До одного такого гурту пiдiйшов слюсар Максим Мостовий з берданкою за плечима. Вiн був ще молодий, високий i плечистий, бiлявий з лиця i з сердитими очима. Нещодавно Мостовий прийшов iз фронту, де служив у саперах i був поранений у руку. Ще й досi вiн носив потерту шкiряну куртку й такий же шкiряний картуз. Максим Мостовий виступав на всiх мiтингах з гострими i дотепними промовами, i за це його любили шахтарi.

– Чого зажурились? – спитав Мостовий.

– А то, скажеш, нема чого?

– Залежить вiд того, як дивитися на справу. Коли на рiчцi скресне крига, такого не бувало, щоб ii затримав якийсь мiсток. Отак я дивлюсь i на спробу Центральноi Ради та й нiмцiв затримати революцiю. Не вийде, люди добрi! І ви, доки не пiдпишуть з нами колективноi угоди, на роботу не ставайте!

– А ти хiба залишаешся?

– Я iнвалiд, – ухильно вiдказав Мостовий.

– Ну, так i не базiкай тут, – сказав крiпильник Задоя. – Минулася ваша влада.

– Ваша теж не повернеться.

У цей час повз гурт шахтарiв проходив молодий iнженер. На його плечах була все ще робоча шахтарка.

– Куди це ви простуете? – запитав Мостовий.

– Хочу десь пiдводу найняти.

– Тiкаете?

– Не тiкаю, а не хочу працювати на нiмцiв.

– Правильно робите, Григорiю Петровичу, я вам допоможу з пiдводою.

Майже опiвночi на селище повернувся червоногвардiйський роз'iзд. Вiв його Клим Байда, який сидiв у сiдлi, як справжнiй командир. Люди все ще не розходились.

– Не було ще? – спитав Клим на гурт.

Всi знали, про кого йде мова, але, уникаючи цього слова, глухо вiдповiли:

– Не було.

Роз'iзд виiхав за селище, покрутився пiд мiсяцем у полi i знову через Калинiвку поскакав на схiд. Шахтарi почали розходитись. Самоохорона, побачивши знову червоногвардiйцiв, теж зникла. Тепер до самого ранку тишу будило тiльки ритмiчне чохкання паровика, що висмоктував iз шахти воду.

О десятiй годинi ранку в степу показався нiмецький роз'iзд iз списами. Чорний прапорець летiв над вершниками, як ворон. Просто на Калинiвку скакали тi, що протягом чотирьох рокiв сповнювали сльозами серця i очi мiльйонiв, вiд кого в багатьох ще болiли рани. Скакали тi, яких i в полi, i на заводах зустрiчали прокльонами, тi, на яких чекала з надiею бiльшiсть iнженерськоi колонii.

Сяючи новими гудзиками i значками, адмiнiстрацiя шахти ще спозаранку топталася з родинами на вулицi. Хто все ще не покладався на чутки i носив своi значки в кишенях, тепер вiдбiгав кудись у закапелок i хутко начiплював iх на кашкет.

– Кажуть, Григорiй Петрович утiк уночi.

– А ви хiба були iншоi думки про нього? Вiрою i правдою служив комiтетам, на що ж вiн може тепер розраховувати, крiм заслуженоi розплати?

– І штейгера Зеленого не видно, i конторника…

– Мабуть, усе ще не вiрять, що кiнець Радам. Завтра полiзуть у шахту як миленькi. Якi можуть бути сумнiви? Нiмецький командир щойно запитував по телефону Ігоря Болеславовича: «З боем чи без бою брати Калинiвку?»

– Справдi? І що вiн вiдповiв? Ігорю Болеславовичу, що ви вiдповiли нiмецькому командировi? Хто це запитував, генерал?

– Ну, звичайно, генерал! – вiдказав iнженер Дзiковський, завiдувач шахти, обдаровуючи всiх золотою посмiшкою. Вiн був знову тут хазяiн. – А що ще можна було сказати? Просимо ласкаво, сказав. Бiтте, гер генерал!

– Хто б наважився з ними битися?

– А Федiр Гливкий! – Вiд смiху iнженер Дзiковський аж почервонiв.

Хвилюючись од наближення зустрiчi, мешканцi колонii скупчилися перед конторою на майданчику, посиланому жовтим пiсочком. Пiд весняним сонцем блискавками мерехтiли списи, а конi викрешували iз брукiвки iскри. На головах вершникiв сидiли круглi зеленi каски. Гордiй Байда навiть здалеку бачив, якою радiстю сяяли обличчя мешканцiв колонii, i в нього стислося серце.

– Іч, якi рiднi стали. А на ворога й супостата давно посилали людей?

Роз'iзд зупинився перед конторою. Командира загону поштиво обступили iнженери i один поперед одного почали показувати в степ, куди вiдiйшли червонi. Дехто вже без опаски тикав пальцем i на Собачiiвку, де купками стояли шахтарi i спiдлоба дивилися на непрошених гостей.

– Чого ж ти не радiеш? – Байда зняв з плеча чиюсь важку руку й озирнувся. За ним стояв Гнат Убогий з бiльмом на оцi. Вугiлля так в'iлося йому в тiло i в одежу, що й сам вiн був схожий на колючу грудку вугiлля. Байда був певний, що Гнат пiшов з червоними, i, побачивши його, зрадiв, що не сам залишився, але глузливi нотки його роздратували: такого ще не бувало, щоб Убогий, якого вiн привчав до роботи у вибоi, дозволяв собi глузувати з нього. І щоб досадити Гнатовi, буркнув, киваючи на сiрi френчi:

– Цi наведуть порядок.

– Не те що совдепи.

– Цих ти послухаеш.

«Звiдки в нього ця задерикуватiсть взялася? – здивувався Гордiй Байда. – Слова, бувало, не витягнеш з нього».

– А ти що, залишився, може, ораторствувати?

Убогий тiльки роздратовано пiдсмикнув штани. Пiдiйшов Семен Сухий, теж вибiйник. У протилежнiсть Убогому, вiн був бiлявий, нiби вимитий, яснi очi дивилися завжди лагiдно, вуса звисали, як пучки соломи. У Сухого син теж пiшов з червоними.

– Розпитують про нашого брата, – сказав вiн до Гната так, нiби й не було тут Байди. – Ходiмо краще з очей.

Шахтарi почали зникати в своiх землянках, i на майданi хутко залишилися тiльки цiкавi до всього дiти та крiпильник Задоя з такими, як сам. З поведiнки Гната Убогого й Семена Сухого Байда зрозумiв, що вони вже знають, як вiн вирядив сина. Байда зсутулився, нiби йому поклали на плечi ношу, i собi потяг до землянки.

За першим роз'iздом у Калинiвку вступив авангард, спiваючи «Deutschland, Deutschland ?ber alles!». Попереду iхала тачанка з кулеметом, а позаду – з мортиркою. Залишивши варту на телефоннiй станцii, авангард пiдтюпцем поскакав на схiд. Потiм приiхали квартир'ери i пописали крейдою на кожних дверях якiсь незрозумiлi слова. Заглянувши в землянку до Гордiя Байди i побачивши вогкi стiни, мокру долiвку, вигнуту стелю i одне каламутне вiконце над самою землею, квартир'ери скривилися й пiшли, нiчого не написавши на дверях. Гордiй Байда спочатку злякався iхньоi появи, а тепер образився з такого зневажливого ставлення i провiв товстозадих солдатiв сердитим поглядом.

– Думали, у нас хороми. Хазяiновi пхекай, а не менi!

Кайзеровi полки в сiрих френчах, зелених касках або м'яких кашкетах iз значком, схожим на куряче око, iшли через Калинiвку до пiзнього вечора. Вiд iх розмiреноi ходи i важких кованих возiв у землянках трiскалися стелi й деренчали благенькi шибки. Вслухаючись у розмiренi кроки полкiв, хто з задоволенням, а хто з сумом приходив до висновку, що загони червоних повернуться назад, мабуть, не скоро. Гордiй Байда сидiв проти вiконця. Перед його очима безперестанку плелося мереживо iз нiг, колiс i кiнських копит. Ілько десь ловив гав на вулицi, а Харита зовсiм нечутно, мов тiнь, снувала по хатi. Проте, навiть не озираючись, вiн вiдчував докiрливий погляд ii вицвiлих очей. І, виправдуючись, сказав сердито:

– Що я – ворог своiй дитинi? Але перед ким вони цапа стають? Перед нiмцями? У мене вже в очах рябiе вiд самих тiльки шпиць. А сидiв би дома, нiхто б i не чiпав.

Затуркана Харита не смiла мати своеi думки, вона навiть плакати не смiла, щоб не дратувати чоловiка, а тiльки зiтхала, пiдперши долонею щоку. Може, й не чiпатимуть, хiба вона знае.

Але ще того дня з одним полком привели гурт пов'язаних хлопцiв iз сусiднiх рудень. Вони були босi, роздягнутi, з червоними плямами на сорочках. Солдати, що з широкими багнетами на рушницях оточували iх, щось сердито джерготiли. Потiм з вдоволеною посмiшкою гукнули до натовпу:

– Большевiк капут!

Осторонь, намагаючись не привернути до себе уваги, топталися жiнки в драних спiдницях i поодинокi чоловiки. Вони дивилися на пов'язаних очима, сповненими жалю й страху.

Зовсiм iнший настрiй вiдбивали очi пiд капелюшками.

Марiя Іванiвна, дружина технiка Сивокоза, колишнього офiцера, не вмiла розбиратися у вiйськових рангах i з пiдкресленою грайливою посмiшкою зупинялася на тих, у кого було найбiльше бурульок i цяток на френчi. Їi щоки спалахували рум'янцем i зрадливо видавали приховане почуття. Несподiвано ii погляд зiткнувся з поглядом, не схожим на iншi. Робiтник iз зв'язаними за спиною руками дивився просто на неi i глузливо кривив своi покусанi губи. Страх остудив Марii Іванiвнi кров. Вона з витягнутим обличчям штовхнула свою подругу. Тепер уже вони обидвi не знали, куди подiтися вiд цього пронизливого, глузливого погляду. Марiя Іванiвна почервонiла по самi вуха, а ii подруга враз наiжачилась i, втративши всю грайливiсть, з перекривленим обличчям прохрипiла:

– У, мурло!

Гордiй Байда стояв збоку. Пов'язанi робiтники були, мабуть, з тих, що позалишалися дома, певнi, що iх не зачеплять. Такоi ж думки ще вчора був i вiн. Знову заворушилося почуття гризоти, але тепер його починав брати вже й страх.

Байда перехопив погляд зв'язаного робiтника.

«Той же тобi Клим, – уже спiвчутливо подумав вiн. – Шахтарська кров. Вiд одного погляду бариньок морозом обсипае».

Марiя Іванiвна зi своею подругою пiшли додому роздратованi, зi сполошеною радiстю, а пов'язаних шахтарiв погнали далi по вкритому курявою шляху. Байда теж попростував вулицею. Вiн iшов, сповнений неприемного почуття, без будь-якоi мети. На розi завулка стояв солдат у касцi, мабуть, чогось шукаючи, вiн озирався довкола.

Попереду Байди поспiшав кудись Василь Моренко, коногон, молодий ще хлопець. Солдат щось заджерготiв до нього. Той, не розумiючи нiчого, знизав плечима. Солдат уже роздратовано викрикнув якесь слово. Василь Моренко махнув рукою i, рушивши далi, кинув:

– Не знаю!

Солдат враз оскаженiв i схопився за зброю. Хлопець, побачивши зведений на нього револьвер, кинувся в завулок. Розлютований солдат закричав:

– Большевiк, большевiк! – i погнався за хлопцем.

Потiм у завулку пролунав пострiл, а за ним – короткий переполошений крик хлопця.

Байда спочатку нiчого не зрозумiв. Вiн хотiв i собi повернути в завулок, але пострiл прибив його, як грiм, а Василiв крик i зовсiм настрашив.

– Убив, мабуть, хлопця! Ну ти подумай, – говорив вiн, прийшовши захеканий додому, – нi за що! «Большевiк, большевiк» – i вже стрiляти!

Харита сполошилась. Ілько з самого ранку не показувався на очi.

– І собi десь набiгае лиха. Може б, ти до крамницi заглянув.

Ілько мiг бути бiля крамницi, де, не маючи iншого пристановища, завжди топталися шахтарi. Згадавши про крамницю, Харита несмiливо сказала:

– Подейкують, що нiмцi красного товару привезуть.

– Мабуть, усього навезуть, аби тiльки ребра витримали. «Большевiк, большевiк!» – i стрiляе. Василь, правда, водився з тими, так у нього ж на лобi не написано. Це так i в мене мiг стрельнути.

– А ти сиди в хатi.

– Клим таки правду казав: «Легше в двiр не пускати, нiж з двору виганяти». Пiду послухаю, що вони ще накоiли.



У Калинiвцi була тiльки одна маленька крамниця з трьома скрипучими приступками. Побачивши в селищi нiмецьке вiйсько, крамар широко вiдчинив дверi. Першим забiг солдат з обозу, посмiхнувся на весь рот i загрiб аж три шматки сала, а крамаревi тицьнув новенький банкнот. Крамар хоч i не знав вартостi цих грошей, але вдячно закивав головою. Марка пiшла по руках шахтарiв i хутко обернулася на сiренький клаптик паперу.

– Сказано – культура, – з захопленням дивився на папiрець опецькуватий крiпильник Задоя. – Грошi i тi новенькi.

– А скiльки тут? – питали шахтарi. – Бо той солдат i про цiну не довiдався.

Задоя забiгав масними очицями, як миша пiд руками:

– Нiмець не обдурить.

– Не те що ти!

Забiг ще один солдат. Побачивши стiльки поживного, вiн аж заплямкав губами. Цей дав крамаревi вже монету з хижим орлом. Крамар i йому вдячно закивав головою, а шахтарi почали пiдкидати ii на порепаних долонях.

– Ти ж в яку газету, сучий сину, загортаеш сало?

Крамар, бажаючи пiдкреслити, що його погляди на газету «Голос солдата» не розходяться з поглядами штейгера Вариводи, презирливо скривив губи:

– Кому вона тепер потрiбна?!

– Та ти вникни, дурню, що в нiй написано! Прокламацii роздаеш!

Крамар злякано й поспiшно загорнув сало в цупкi аркушi з якоiсь бухгалтерськоi книги, а газету тримало вже кiлька шахтарських рук.

– Де тут?

– Ану, читай.

Гнат Убогий, просунувши й собi голову, знайшов вiдозву Раднаркому Донецькоi республiки на першiй сторiнцi.

– Почитаемо. «Ворог бiля ворiт столицi… Революцiя кличе, революцiя вимагае – до зброi! До прапорiв! Хай у цi днi всi виконають свою повиннiсть до краю, хай раби й боягузи посоромляться зi своеi пiдлоти… Хай сичать гади, хай стогнуть боягузи!»

– Інтересна газетка.

– Чого ж ти зостався? – ущипливо запитав Варивода. Його лиса голова була схожа на жовту диню.

– Тебе не спитав! – огризнувся Убогий.

– Пожалуйста, пожалуйста, – iронiзував Варивода, обмахуючи з лисини густий пiт. Зсередини кашкета виходила пара. – Вашi ж кличуть нести голови. Може, ще не остогидли фронти!

– Так це про вас тут i згадують! – сказав, пiдморгуючи до гурту, Семен Сухий.

– Де? – не зрозумiвши його, спитав Варивода, все ще орудуючи хусткою.

– А ось: «Хай сичать гади, хай стогнуть боягузи!»

Серед шахтарiв розлiгся регiт. Штейгер злими очима обвiв присутнiх i, не знайшовши собi пiдтримки, шмигнув iз крамницi.

– Викусив!

– Аж ноги заплiтаються!

Крамар був збентежений. У нього залишилося цiеi газети ще кiлька примiрникiв.

– Та ти не ховай ii, дурню, – сказав Гнат Убогий. – Роздай нiмцям, може, й серед них знайдеться порядна людина, i нiмцi не всi однаковi, прочитае й подумае, якi вони тут бажанi.

Хтось принiс звiстку, що Моренковi солдат прострелив ногу.

– Скалiчив на все життя хлопця.

Це викликало серед шахтарiв обурення: хоч би було за що!

– Оце в них така культура?

– А треба уважати нiмецького солдата, – сказав Задоя, – раз запросили.

– Ти запрошував, так i уважай, коли тобi хочеться!

Надвечiр до крамницi пiд'iхав критий брезентом грузовик, з якого визирали нiмецькi солдати в м'яких кашкетах з гудзиками посерединi.

– Везуть, везуть! – зарепетував Задоя. – А що, не я казав? Це такий народ, що не обдурить. Я перший у черзi.

Тим часом зайшло трое солдатiв. Вони мовчки оглянули крамницю i, не звертаючи уваги на намагання крамаря розпитати, чого iм треба, почали виносити сало, смалець, ковбаси й мануфактуру. Полицi засвiтили ребрами. Один iз солдатiв у великих опуклих окулярах написав щось на клаптику паперу i з посмiшкою на бiлявому обличчi сказав:

– Полюшайт фон дивiзiон.

Крамар i тепер хотiв вдячно кивнути головою, але Гнат Убогий розсмiявся:

– Пiсля дощика в четвер!

– Не сьогоднi, так завтра привезуть, – розгублено твердив Задоя.

Увагу тих, що були в крамницi, привернув крик на вулицi. Репетував селянин на возi, запряженому сiрим жеребцем. Двое нiмецьких солдатiв, вхопивши за вуздечку коня, силкувалися спрямувати його пiд паркан, а селянин, хльоскаючи його по гладких крижах вiжками, звертав на дорогу. Молодий жеребець, затятий вудилами, здригаючись вiд ударiв, ставав на дибки й крутив воза на мiсцi. Пiдбiг третiй солдат i схопив у своi руки вiжки.

Пiд парканом жеребця випрягли з воза, а отетерiлому селяниновi видали бiлий клаптик паперу. Папiрець, списаний олiвцем, пiшов по руках шахтарiв. Зрозумiти його змiст, крiм цифри «24» i «1918», нiхто не мiг. Але цифри визначали тiльки дати: 24 квiтня 1918 року.

– Полюшай, дядьку, фон дивiзiон! – похитав головою Гнат Убогий.

– Може, й виплатять, – уже непевно сказав Задоя.

До крамницi ввiйшов Максим Мостовий. Почувши останнi слова, вiн роздратовано сказав:

– Виплатять, тiльки не нам, а панам! Гадаете, нiмцi за одним салом прийшли на Вкраiну? Центральна Рада видала вже наказ: «Продовжувати жити в старих умовах».

– Щоб назад, значить?

– Ото-то ж бо й е! Пани з Центральноi Ради хочуть руками нiмецьких бiлогвардiйцiв задушити росiйську революцiю! А тодi, шахтарю, сиди знову пiд землею по дванадцять годин, роби, дядьку, на пана, як робив. Он уже видно, як вони хазяйнують. У Григора кабана забрали, у Мотрi скриню геть вичистили. Але це ще б нiчого, а то вже розстрiлювати починають. У Софiiвцi, кажуть, розстрiляли без суду п'ятьох хлопцiв, що були в Червонiй гвардii.

– Ну а батькiв не трогають? – переполошено спитав Гордiй Байда.

– Не турбуйтесь, дядьку Гордiю, нiмцi знають, що ви для них не страшний. – Мостовий взяв пачку махорки i вже на порозi крамницi кинув: – Так що не ждiть, товаришi, добра, як сказав Тарас Шевченко.

– Так у дивiзii? —допитувався збентежений дядько. – А коли ж?

– Та ти ж чуеш: пiсля дощика в четвер! – вiдказав шахтар.

За Мостовим пiшов iз крамницi Гнат Убогий. Гордiй Байда розгублено подивився iм услiд. Вiн ще мiг припустити, що Гнат Убогий залишився в селищi, може, через бiльмо на оцi. Слiпий на одне око на вiйськовiй службi все одно, що вiз без колеса, але чому залишився Максим Мостовий? Парубок хоч i сухий, але кремезний, а до того ж розумний: як вiдбрив мене! Із Федором Гливким та з Климом дружив. «Чи не цього, бува, вони залишили? – спитав вiн себе, згадавши Климовi слова. – Бо й цей кричить: “Революцiю задушать!”»

Його розбирала цiкавiсть. В надii щось вивiдати у Гната вiн i собi пiшов слiдом у завулок. У завулку назустрiч iшла молодиця з коромислом на плечах, упрiлий нiмецький солдат згинався пiд в'язкою сiна, стягнутого черезсiдельником. Перед солдатом розбiгалися, балансуючи на крилах, попелястi кури, але нi Гната, нi Максима нiде не видно було. Це ще збiльшило Байдину цiкавiсть.

Того дня вiн так i не побачив Гната Убогого, а на ранок уже рознеслася чутка, що на четвертому номерi нiмцi зробили вночi облаву i захопили в однiй землянцi Максима Мостового. Взяли й Семена Сухого, який теж чомусь був там. Ходили чутки, що до цiеi справи був причетний крiпильник Задоя.

Два днi через Калинiвку тяглися сiрi полки i зникали в курявi на шляхах, що вели на схiд i на пiвнiч. У селищi залишилася тiльки невелика команда, i на дверях директорового будинку з'явилася дощечка з чорним написом «Комендатура». До цiеi комендатури i викликали голову спiлки «Горнотруд» старого робiтника Лук'яненка.

Молодий лейтенант у пенсне i з сигарою в зубах зустрiв його, сидячи в м'якому фотелi за дубовим столом.

– Гер президент, – сказав вiн вкрадливим голосом, плутаючи слова, – чому робiтники волен нiхт працювати?

Голова спiлки м'яв у руках шапку й сипло кашляв. Його душив уiдливий дим сигари й незрозумiлi слова. Вiд натуги лоб, порiзаний зморшками, заросився рясним потом.

– Чого, питаете, не працюють робiтники? А мабуть, тому, що хазяiн не захотiв.

Лейтенант зробив великi очi i, нiби щоб краще придивитися, поправив пенсне.

– Вiль нiхт хазяiн?

– Ну да, хазяiн. Не захотiв пiдписати колективноi угоди й зупинив шахту. А може, навмисне, щоб вугiлля не виймати!

– Унд хто зробив дiзе колективiше контракт, гер президент?

Голова спiлки наморщив лоб. Пiт уже струмками котився в неголену срiбну бороду.

– Що ви кажете? Хто зробив контракт? Наша професiйна спiлка.

– А-а, ваша спiлка, – протяг лейтенант з задоволенням i подався на лiктях уперед. – Артем теж у ваша спiлка? Ви понiмает: большевiк пан Артем? Вiн стоiть на контракт!

– А що ж, як Артем? Доручили робiтники – й пiдписався. То така справа. От мене настановили за голову, а я, може, й не хотiв, – i вiн зморено витер лоба кепкою, чорною вiд сажi.

Лейтенант вiдкинувся на спинку фотеля. Мабуть, втративши надiю вплинути на цього робiтника вдаваною щирiстю, вiн заговорив уже роздратовано:

– Вам вiдомо, що нас запросив Украiнська Центральна Рада. Ми прийшов. Рада тепер мае до Нiметшина борг.

Вона мусить платити борошно, сало, цукор, вугiлля. Може, гер президент думае, що дас борг нiхт виконувати?

Робiтник знизав плечима:

– Звiдки ж шахтарям знати якiсь там таемнi угоди Центральноi Ради? Ми ii не обирали. Пльовое дело – сало, цукор, борошно, – ми й самi iх не бачимо!

– Ви обирав Рада депутатiв?

– Що кому до вподоби, – вiдповiв робiтник, але схаменувся i заперечливо покрутив головою. – Спiлка в полiтичнi справи не втручаеться.

– А це нiхт полiтична справа? – І вiн тицьнув йому клаптик зiм'ятого паперу.

Лук'яненко зирнув на нього одним оком. Вiн читав його ще вчора на парканi. Вiд руки було написано:



«Товаришi!

Нiмецькi бiлогвардiйцi, як сарана, сунуть на Донбас! Але проти iноземного iга украiнський народ пiднiмае визвольну вiйну!

Тримайтесь мiцнiше! За нами правда! У нас сила!

Ми переможемо!»


– Перший раз бачу.

– У вас есть хорош робiтник, – i лейтенант iз списку назвав декiлька прiзвищ. Це були «ховалки», як Задоя, що прийшли на шахту, аби уникнути мобiлiзацii на фронт. – Вони хочуть працювати. У вас есть плохой робiтник, – i вiн знову зачитав декiлька прiзвищ, мiж якими голова спiлки почув i свое.

– Для них ми iммер знаемо много лютше мiсце. – Лейтенант звiвся з-за столу i, пристукуючи пальцями по столу, закiнчив: – Термiну даваю один день до вечiр. Завтра я буду командував сам, без президент! Ми прийшов давить большевiков, а не читати ваша прокламацiя!

З непокритою головою Лук'яненко вийшов на вулицю i першим побачив Задою.

Крiпильник сяяв вiд задоволення.

– Чув? – кинув вiн ще здалеку. – Завтра стаемо на роботу! Нiмцi народ акуратний – ледарiв не люблять!

На другий день шахта почала працювати.

Довiдавшись про загрозу нiмецького коменданта i про список, Гордiй Байда збентежився. Тепер вiн щохвилини чекав, що його схоплять. «Де, скажуть, син?» І може, ще поведуть зв'язаним через селища i мордуватимуть, як бiльшовика.

На другий день на порозi справдi з'явилось двое нiмцiв з рушницями.

У Байди неприемно затрусилися ноги. Не давши навiть переступити солдатам порога, вiн, виправдуючись, мов на допитi, поспiшно заговорив блiдими губами:

– Хiба вiн малий! Пробував умовляти, а тепер дiти дуже слухають батькiв?

Солдати штовхнули його з дороги й ступили до хати. Один був кремезний, з похмурим, вузлуватим обличчям, з круглим великим носом. Вiн був набагато старший за другого, блакитноокого рожевого хлопця з вицвiлим, як у пастухiв, волоссям. Вони окинули допитливими поглядами вогку землянку. Ілько злякано клiпав над мискою. З недонесеноi до рота дерев'яноi ложки капала на стiл сiра юшка. Харита в позi приреченоi до страти прикипiла до долiвки серед хатини.

– Рефольвер! – сказав старший солдат, не слухаючи Байди, i багнетом пiдняв на лiжку тверду засмальцьовану подушку. Молодший зазирнув у пiчурку.

– Ружiе надо!

Байда, все ще не розумiючи, чого вони прийшли, продовжував виправдуватись:

– Ось спитайте староi. Харито, хiба я йому не говорив – на загибель iдеш i нас пiд бiду пiдводиш!

– Хiба в нього свого розуму немае? – проговорила Харита, не сходячи з мiсця, лише ворухнувши пересохлими блiдими губами. – Тiльки що нежонатий.

– Ружiе надо! – повторив молодий солдат i заглянув через порiг до хатини.

Байда нарештi зрозумiв, чого вiд нього хочуть солдати, i знизав плечима:

– Яке там оружiе! Зроду-вiку в хатi не було. Нема, нема! – i для бiльшоi зрозумiлостi замотав головою. – Нема, нема оружiя. Шукайте! – Вiн навiть сам почав перетрушувати свое збiжжя, що тхнуло важким, прiлим духом.

Але солдати нiби й не збиралися робити трус. Старший опустився на ослiнчик i поклав на стiл руку з вузлуватими, затужавiлими пальцями. Мiж вказiвним i великим могла вiльно вмiститися рука його блакитноокого товариша, який теж пiдiйшов до столу. Вони ще раз окинули вогкi кутки землянки й чомусь похитали головами. Потiм обидва звели очi на Байду й криво посмiхнулись. Молодший щось сказав, старший з доброю посмiшкою на загрубiлому обличчi закивав головою, глибоко зiтхнув i знову глянув на Байду.

– Большевiк?

Байда губився з поведiнки солдатiв, але вiд такого запитання йому стало тепер зрозумiло, що вони прийшли по нього, i Байда, враз захрипнувши, знову почав виправдуватись:

– Та що ви, товаришi, який же я бiльшовик?

Солдати знову посмiхнулись.

– Товариш, та, та, товариш! – І старший поплескав Байду по спинi. Потiм вивернув перед його розгубленими очима свою широку долоню. Вона була схожа на стару порепану пiдошву. Кривi пальцi росли iз сизих, як вичовганi залiзнi плити, мозолiв.

– Товариш! – повторив вiн i звiвся з ослона.

Байда тепер не знав, чи треба якось виправитись, чи повторити: у солдата була мозолиста рука робiтника.

На порозi з'явився в сiрiй папасi з червоним верхом гайдамака. Вiн окинув поглядом землянку, як карцер, у якому сидiв уже спiйманий бунтар. Розкидане на лiжку й по хатi шмаття доводило, що трус уже вiдбувся. Солдати нахмурились.

– Тягти? – кинув гайдамака на Байду.

Старший солдат ще раз копирснув багнетом подушку, покрутив заперечливо головою й махнув гайдамацi на дверi.

Байда, все ще ошелешений, але з почуттям вдячностi до цих солдатiв, ступив за ними. Старший озирнувся i з посмiшкою сказав:

– Цюрiк!

Байда розгублено знизав плечима i, вiдчувши тiльки зараз надмiрну втому вiд пережитого хвилювання, знесилено опустився на ослiнчик.

– Чи менi здалося, – заговорила чомусь пошепки Харита, – якiсь вони не нiмецькi. Як посмiхнувся – ну наче рiдний брат.

– Майстеровий, мабуть, – сказав Байда, важко дихаючи, нiби сходив на високу гору.

– А гайдамака, бачив, якими очима позирнув? Не припусти господи, щоб приснився. І де вони такi плодяться?

Ілько побачив у вiкно, що гайдамака з солдатами зникли в сусiднiй землянцi.

– Пропаде Кiндрат, – сказав вiн стурбовано. – У нього рушниця захована.

– Гайдамака погубить, – погодився й Байда.

– А ми його зараз видуримо з хати.

І мати не встигла сплеснути в долонi, як Ілько уже був надворi.



Байда ходив розгублений, аж доки не вiдпустили Семена Сухого, в якого була така ж сама провина, хiба що його син ще до того, як пiшов до Червоноi гвардii, застрелив одного чорносотенця. Сухий не зрiкався сина, як Байда, але й не часто згадував. Зустрiвшись, вони кивнули головами.

– Ну?

– За сина допитували, – вiдповiв Сухий.

– Я так i думав. Якi з нас, Семене, бiльшовики?

– Як батiг з клоччя, Гордiю. Он Херсон аж два тижнi вiдбивався, а ми заховались у землянки й сидимо, як тi щури.

Хоч i образливе було порiвняння, але бiс його бери. Байдi було приемно, що Семен не цураеться його.

– Гадаеш, до мене не приходили?

– А ти, мабуть, похвалився, як випровадив сина?

Байда почервонiв. «Знову? Ну випровадив, ну погарячився, так що ж тепер, каятись при всiх?»

– Бо не люблю, коли яйця курчат учать.

– А чому й не повчитись, Гордiю? А твiй син i вродою, i розумом – усiм узяв.

– Та й пiшов байдикувати, – сказав Гордiй, злий уже з того, що знову, мабуть, посвариться з Семеном. Але поступатись не став. – Наче тут нiчого було робити.

– То такi байдики, що й ти ще, може, в них пiдеш.

Гордiй Байда ворухнув неголеним пiдборiддям.

– Ще що скажи! Нi, воюйте самi, коли маете охоту, а я собi потихеньку буду цюкати вугiлля.

– Нехай знову Сивокози тягнуть з тебе жили?

– Тепер i вони шовковi стануть: не тi часи, Семене.

– Побачиш, Гордiю! – Сухий торкнувся шапки й пiшов на виселок. – Правду казав Мостовий: «Не ждiть добра».

– А куди його запроторили?

– Кажуть, погнали на Катеринослав.

– І Гната Убогого?

– Про Гната не чув.

– Чи вони, бува, з Максимом не в комунiстах? Може, iх тут на розплiд залишили?

Сухий насупив вицвiлi острiшки брiв, зирнув сердито на Байду.

– Ти дужче кричи!



Повiтря струсонув далекий вибух.

На обличчя зi стелi знову посипалася бiла луска, лiжко пiд ним здригнулось. Байда широкою долонею скинув з обличчя крейду й ворухнув довгими вусами. Нарештi згадав: пiд селищем ось уже другий мiсяць проходили новий штрек, i саме пiд його землянкою палили бурки. Вiн гiрко посмiхнувся. Яка могла бути тепер канонада, коли червонi давно вже вiдiйшли за межi Украiни? Нiмцi порiшили навiть Центральну Раду з Петлюрою, з ласки якоi прийшли на Украiну, а замiсть неi настановили гетьмана Скоропадського.

– Да-а, – покрутив вiн сивою головою, – як не цар, так гетьман, як не полiцiя, так варта, а ти скачи, враже, як пан каже. І революцiя нiяка iх не бере!

Можу, тому, що нi варта, нi нiмецьке командування, крiм одного допиту за Клима, його бiльше не чiпали, Байда вирiшив, що з ним, мабуть, тому так панькаються, що вiн гарний робiтник.

– Кадровикiв, Семене, завжди i скрiзь шанують, – заговорив вiн так, нiби Семен Сухий сидiв перед ним. – А ледарям скрiзь однакова шана. Клим – це iнша рiч. Нiхто його ледарем не назве, кращий вибiйник був. Може б, i його не чiпали. А то: «Весь мир розрушим! Диктатура!» От i довели до диктатури: писнути не можна. А варта вже так бiльше за полiцiю нахальнича.

Те, що творилося на окупованому нiмцями Донбасi, вражало Байду в саме серце. А коли вiн думав над тим, що ця армiя чотири роки воювала з росiйським вiйськом, та ще й з вiйськом Антанти, вiн не бачив уже нiякого просвiтку i безнадiйно махав рукою. Пiд впливом таких настроiв непомiтно для себе вiн змiнив уже свое ставлення i до Клима, i до бiльшовикiв. Але Байда знав, що коли позбудеться роботи, його завтра викинуть iз землянки, фунта хлiба навiть нi за що буде купити, i вiн мовчав. Мовчав ще й з упертого самолюбства, а йому нестерпно кортiло подiлитися з ким-небудь думками, а найкраще б з таким приятелем, як Семен Сухий. Не заходив бiльше i Ганс. Так звали нiмецького солдата з широкими долонями. Пiсля трусу Байда знову зустрiвся з ним у пивнiй i на мигах з'ясував, що Ганс дiйсно тесля iз мебльовоi фабрики. Оглядаючись на своiх землякiв, Ганс тiльки крутив головою, тихо казав: «Се iст во!» – i стискував пiд столом кулак. Потiм Ганс якось зайшов до землянки i сказав, сумно похитавши головою, що його приятеля, молодого солдата з блакитними очима, заарештували. Гордiй Байда зрозумiв, що той солдат був комунiст. «Ex, – подумав тодi Байда, – оце б Клим з ним побалакав!» Вiн уже знав, що Клим теж комунiст. «Того ж вiн i кулакiв моiх не злякався! Моя порода. Це не Ілько – материн сосунець».

Вiн зирнув у куток. Ілько спав пiд благеньким ряденцем на долiвцi. Вiн був схожий на Клима, тiльки з обличчя гострiший, i мав не чорний, а русявий чуб. Нiс уже лущився вiд весняного вiтру. Ілько дихав спокiйно, i груди коливалися ритмiчно, кожен раз полохаючи мух, що вже дзвiнко петляли по хатi.

Гордiй Байда рипнув лiжком i скинув ноги на долiвку. На рип визирнула з хатини його тиха i затуркана дружина:

– Нехай ще трошки позорюе.

– Минулося зорювання: гудок, мабуть, скоро буде.

– Хiба що, варта новi закони заводить?

– Якби-то новi.

Харита сплеснула руками:

– Оце й революцii кiнець. Хоч би дали спину розправити.

– Набавили нiби годину. Знову дев'ять годин сиди пiд землею.

– А я що чула: пани повертаються.

Гордiй Байда i без того був роздратований, а звiстка про панiв вдарила, як батогом.

– Нехай повертаються, нехай! – Сердито зiрвав цеберку i, пригнувши голову в дверях, пiшов надвiр умиватися.

Харита винувато заклiпала очима. Хiба iй потрiбнi пани? Вона добре знала, що за старого режиму, за панiв, шахтарi працювали по дванадцять годин пiдряд, брудно жили, рано вмирали, а то й гинули в шахтi. Все життя вона трусилася, щоб чоловiк не позбувся роботи, щоб не довелося йти, як iншим, просити з торбою попiд вiкнами. Сталася революцiя. Трохи розiгнули спину шахтарi. Бiлi козаки напосiлись – то Каледiна посилають з Дону, то Краснова. Зовсiм розiгнали людей. Хто на Росiю пiшов, а iнших вбили. Усi балки загатили трупом. Харита сумно хитае головою. Тепер iй стае зрозумiло, чого гримнув чоловiк. Вона знае його крутий норов: перемучиться, а не скаже, не покаже. А вона бачить: щось гнiтить його ось уже два мiсяцi, ще як поiхав Клим.

Харита згадуе про сина, i на очi iй набiгають сльози. На стiну падае сонячний зайчик i починае хутко прясти лапками.

Легенький ранковий вiтрець задувае в розбиту шибку дух полину, змiшаний з сiркою. Харита дивиться на сонячного зайчика, i iй здаеться, що то до неi посмiхаеться Клим. Їi зморщенi, посинiлi губи теж починають здригатися. Вона теж уже посмiхаеться ласкавою материнською посмiшкою. А коли вже зайчик випростався через стiл ясним смичком, вона нiби прокидаеться, присiдае на долiвку поруч з Ільком i тихо обганяе на ньому мух.

– Знову на панiв робити. Вставай, синку! – І гладить його по русявiй головi.

Потривожений Ілько поривчасто одвертаеться до стiни й сердито сопе. Мати оглядаеться на дверi й тихенько цiлуе Ілька в голе плече. Вiн сердито смикае плечима:

– Одв'яжiться!

– То муха, синку, я муху прогнала, спи, спи. Тiльки б сили набиратися, свiтом милуватися, а ми вже й тебе запрягли.

Ілько рвучко лiг на спину:

– Чого ви скиглите над головою?

Але, побачивши порожне батькове лiжко, кривиться, позiхае i, заточуючись, теж iде надвiр умиватися.

У розчиненi дверi вриваеться пронизливий гудок. Ходики на стiнi показують надломленою стрiлкою шiсть годин. Харита замислено хитае головою:

– Не буде воно так, ой, не буде.

І в кiнцi довгого-предовгого шляху iй ввижаеться Клим на гнiдому конi.




Людським ходком


Ілько сьогоднi вперше йшов працювати пiд землю i тому трохи хвилювався. Мати в рiдкому кулешику ловила ложкою картоплини й пiдсовувала iх Ільковi.

– На цiлий же день iдеш. Та не дуже там хоч надривайся.

Але Ілька бiльше хвилювало те, що вiн пiде вже в лампову й вiзьме лампу з рук Марусi, ламповоi, як дорослий. Досi вона тiльки дражнила його капловухим. Тепер вiн зустрiнеться з нею iнакше. І в Ілька вiд цiеi думки тьохкало серце.

Гордiй Байда витер рукою рота пiсля кулешу i зиркнув на Ілька. Вони обидва взяли по шматку хлiба у вузлик. Байда поклав на плече кайло i вийшов першим. Ілько поклав на плече лопату i пiшов слiдом за батьком.

Виселок цвiв ранiшнiм сонцем, бур'яни бризкали на ноги холодною росою. Зеленим полем i голим вигоном з усiх кiнцiв поспiшали шахтарi. Перед ними курилася бiлим димом висока гора породи, а бiля неi безперестанку мерехтiли колеса на копрi. Але чутка про збiльшення робочого дня, мабуть, уже встигла облетiти всiх, i шахтарi йшли похнюпившись, сiрi й мовчазнi. Бiля ганку комендатури вартовий у касцi робив iм якiсь знаки рукою, i шахтарi обходили його, мов потайного собаку, серединою вулицi. Сад зеленiв, з нього дихало запашною прохолодою. Над клумбами весело дзвенiли метушливi комахи.

– Хiба що? – кинув через кам'яну огорожу здивований Гордiй Байда. На другiй половинi директорового будинку пiдтикана дiвчина з червоними литками мила вiкна.

– Пани приiдуть.

– Значить, правда!

Дiвчина, замiсть вiдповiдi, видивляючись у шибку, тужливо заспiвала:

Ой пiду я на могилу,
Гляну, подивлюся,
Як згадаю про ту волю,
Та й знов зажурюся…

Байда стяг кущуватi брови на перенiссi:

– Як же вони хутко!

Їх догнав Гнат Убогий. З'явився вiн тiльки з тиждень тому, але де був, так Байда й не мiг довiдатися. Гострий ранiше на язик, Убогий став тепер потайкуватий, обережний. Байда розумiв, що зараз таким i треба бути, але те, що Гнат крився вiд нього, дратувало Байду, кожен раз навертало на думку, що на нього все ще не покладаються. Дратувала його ще й Гнатова зверхнiсть. З цим нiяк не могла миритися владна Байдина натура. «Якi всi розумнi стали», – бурмотiв вiн собi пiд нiс.

– Злiтаються! – кивнув на будинок Гнат.

– Значить, почули, що можна.

– Ненадовго, мабуть.

– А то що?

– Тiсно буде.

– Посунешся.

– Я такий, щоб iх посунути.

– Руки короткi.

– Бiльшовики доточать.

– «Бiльшовики», «бiльшовики»! – передражнив Байда. – Шершнiв тiльки роздражнили!

– А тебе так нiчому й не навчили! За панiв уболiваеш!

– Про мене, нехай би вони хоч i всi повиздихали. Ну а без iнженерiв i нам не обiйтись. Люди на те вчилися.

– А тобi не давали. Мовляв, у робiтника голова не туди стоiть. Нехай, дурень, усе життя довбае вугiлля. Баришi вони й самi порахують.

Убогий i тут мав рацiю, i Байда знову скипiв:

– Тiльки не агiтуй мене, будь ласка. Куди ж пак – не голова, а унiверситет якийсь. Сам у революцiонерах ходив.

– На повiдку у Вариводiв. Зiйшли такi революцiонери на пси, Гордiю.

Ілько, мовчки вслухаючись у iхню суперечку, враз чмихнув.

– А ти чого зубами торгуеш? – визвiрився на нього батько.

Ілько знiяковiв i почервонiв. Почувши слово «пси», вiн згадав, як вони з Гараськом, з його приятелем, спiймали колись директорового бульдога й на лобi в нього намалювали жовтою фарбою iнженерську кирку й молоточок. Директор був трохи схожий на свого пса, а з киркою й молоточком ця схожiсть виступила ще бiльше. Шахтарi про бульдога потiм довго згадували, а побачивши директора, так i прискали зi смiху. Бульдога з того часу стали кликати, як i директора, – Едуард Едуардович.

Бiля ламповоi, чорноi вiд вугiльного пороху, стояв вартовий гайдамака, другий стояв бiля контори. Ще декiлька iх тинялося по двору. Кожного з шахтарiв, що з'являлись на подвiр'i, вони обмацували очима, намагаючись нiби просвiтити iхнi думки, але замiсть цього бачили тiльки замурзанi, виснаженi, сердитi обличчя.

Коли Ілько подав у вiконце свiй номерок, Маруся, з великими сiрими очима, гнучка, як линва, враз, нiби вiтром нахилена, потягнулася до нього:

– Чи це ти! А менi видалося, що Клим.

Ілько вiдчув, як у нього палахкотять вуха. Маруся, щоб приховати свое збентеження, посмiхнулась, i в чорнiй кiмнатi блиснув рядок бiлих зубiв.

– От ще капловухий! У шахту?

– Авжеж, не куди!

– Коногоном?

Ілько йшов працювати за саночника. Соромлячись признатися, вiн ще дужче почервонiв, схопив лампочку i вистрибнув iз черги.



З лампами, всерединi яких блимав жовтий язичок, шахтарi збирались у прокуренiй i сивiй вiд тютюнового диму наряднiй. На естакадi гуркотiли вагонетки з породою. Жiнки й дiвчата, неоковирнi в своiх грубих шахтарках, блимали рядками зубiв i загонистою лайкою пiдганяли забуренi вагончики. Дiвчат зустрiчали й проводжали важкими дотепами парубки. Статечнi шахтарi смалили востанне перед спуском пiд землю цигарки з запашноi махорки.

У всiх на язицi вертiлася надбавка години.

– Завтра нiби наказ буде, – сказав Семен Сухий. – І не годину, а цiлих чотири хочуть накинути.

– Цебто дванадцять годин працювати?

– А сказяться вони!

– Вони, може, i не сказяться, а ми так напевно сказимось.

– Не посмiють. Хто б iм дозволив!

Десятники вигукували наряди. Бiля чорноi стiнки стояв Люй Лi з кайлом на плечах. Вiн морщив свое плескате обличчя з припухлими повiками i весь час перепитував:

– Моя чево?

Кругловидий, з косо поставленими очима, Хабiбула вiдкривав до нього бiлi зуби i з тугою в голосi говорив:

– Красний – товариш мене називав.

– І моя твоя товалис, – нiби виспiвував Люй Лi i знову напружував слух на вигуки десятника.

З колодязя вилiзла в iржавих ступах клiть i, як брудна перекупка, сiла на кулаки. Із дверець вискочив випхнутий вагончик i загримiв на естакаду. Починали спускати людей, i Байда, пiдпихаючи наперед Ілька, зайшов до клiтi. В одному з ним вибоi працював i довгов'язий Гирич. Вiн теж мовчки переступив на клiть. За ним зайшов конюх Кiндрат Сусiдка, з дрiбненьким зморщеним обличчям i обстриженою ножицями борiдкою. П'ятим вскочив, хрестячи пучкою лоба, крiпильник Задоя. Клiть хитнулась на линвi. Ілько сполошено схопився за скобку над головою.

– Отак i тримайся, – сказав до нього, повчаючи, батько i зирнув з-пiд кошлатих брiв на слизьку линву, що коливалася над головою. – Анахтеми! Мерця в яму – i то спускають на мiцнiших бичiвках.

– Ото вона вже така? – зирнув i Задоя. – Не витримае. Єй-ей, обiрветься! – І вiн смикнувся на плити, але Гирич схопив його за штани:

– Куди ти?

Дверцята з брязкотом упали перед самим носом Задоi.

– Сам казав, що тепер буде не так, як за бiльшовикiв!

Молот ударив чотири рази об кружало сталi, клiть здригнулася, нiби стала навшпиньки i потiм шурхнула в темний вогкий колодязь.

– Ex, шахтар в шахту спускаеться, з бiлим свiтом прощаеться! – Гирич чвиркнув крiзь рiдкi зуби й круто вилаявся. На нього махнув рукою Задоя:

– Схаменися, краще перехрестився б!

– Мене вже варта перехрестила, i досi не хочеться сiдати.

– Ой господи! Думав, нехай собi воюють на фронтi, а тут буде спокiйнiше!

– Ільку, держись за верхню скобку! – повчав батько.

– А ще ремствували на комiтети. Хiба за комiтетiв таке було?

– Їм аби тiльки зiдрати побiльше баришiв, – сказав писклявим голосом Сусiдка. – Покрiвля вже, як снiг, валиться.

– А коли тi штреки ремонтувалися?

– Або путя на що стали схожi?

– Ходиш, як пiд обухом.

Клiть трiщала вiд ударiв об якiсь виступи i, здригаючись усiм тiлом, падала вниз.

– Прости й помилуй… Вольная i невольная… Чого ти, дурню, прискаеш? – Задоя, поклавши сокиру в ноги, товстими й круглими, мов ковбаски, пальцями хрестив собi лоба.

Блимнув вогник верхнього горизонту, i Ільковi почало здаватися, нiби клiть непомiтно полетiла догори. Враз щось заверещало, запищало, як сотня полозкiв на морозi. Клiть крякнула й зависла. З розгону всi грохнули на пiдлогу. З-пiд лап на дерев'яних брусках запахло смаленим, потiм на плечi хлюпнула студена вода.

Нахилившись над лампочками, кожен побачив жах у другого в очах. Клiть, нiби конаючи, кректала i з останнiх сил намагалася виприснути з цупких обiймiв погнутих брускiв.

Першим отямився Ілько. Вiн схопив батька за руку i закричав:

– Тату, тату, що це?

– За скобку, за верхню скобку тримайся!

Гордiй Байда проказав це як увi снi, бо Ілько, як i вiн, сидiв навпочiпки.

– Затиснуло!

Крекчучи по-старечому, клiть враз зайшлася молодечим вереском, немов бруси ii лоскотали пiд лапами.

– Рятуйте! – обкрутився на мiсцi Задоя. – Здушило!

Всi враз схопилися на ноги, мов за командою. Ілько знов учепився за батька:

– Обiрвалась?

– Держись, держись, синку, вона пройде! – заспокоював Сусiдка.

Лампочки замиготiли попiд стiнами. На стiнах пiд жовтуватим свiтлом ворушилися зруйнованi цямрини. По них сльозилась iржава вода i зализувала рани вiд ударiв залiзного каркаса.

– Опускаеться!

– Догори смикають!

– Тепер обiрвуть, обiрвуть, анахтеми!

Задоя на своiх коротких ногах по-ведмедячому тупцяв попiд стiнками i не переставав скиглити:

– Пропали! Їй же богу, пропали!

Гирич застережливо тримався одною рукою за скобку, яка приходилася майже проти самого носа, другою обмацував зруйнованi цямрини:

– От iроди проклятi! Коли ж це ще обвалилося?

– Не гнiви Бога! – скиглив Задоя.

– Заткни свою пельку, а то гляди, щоб на-гора тебе вже ангели не винесли!

За тонкою обшивкою клiтi попiд стiнкою тулилася драбина. Вона призначалася для полагодження стовбура i на випадок аварiй клiтi. Гордiй Байда двома ударами кайла проламав дiрку:

– Вилазьте на драбину!

До дiрки першим кинувся Задоя. Вiн заткнув ii собою, як туго набитий лантух. Але тiльки зник у дiрцi його мокрий зад, як клiть нiби випала з рук i хутко полетiла вниз. Ілько вiд несподiванки ойкнув i, пустивши скобку, знову схопився обома руками за батька.

– Тепер як не обiрветься, то, може, i живi будемо, – сказав Сусiдка, враз повеселiвши. – І це вже скiльки раз на тому мiсцi. Ранiше хоч залагоджували, а тепер, як злодii, хапаються, щоб бiльше вкрасти, скорiше втекти. Цiлики, i тi вже, анахтеми, кажуть вибирати.

– Якби надiялися крiпко сидiти, пiдготовку б вели. – Вiд пережитого хвилювання й важкого повiтря голос у Гирича нiби намок у водi. – Штреки повiдставали сажнiв на п'ятнадцять скрiзь.

– Буде, хлопче, ще й на тридцять. Думаеш, вони не чують на себе погибелi? Приклади вухо, як земля гуде. Прийде, прийде!

Блимнуло свiтло, i клiть стала.

Всi четверо, мов з могили, вийшли на рудничний двiр. Шахтiвничий дивився на них зляканими очима.

– Цiлий ранок отак.

– А ти навiщо пускаеш, iроде? – замахнувся на нього кайлом Гордiй Байда.

– Коли менi приказують. Хiба я не докладував Сивокозовi? «Не твое дiло», – каже!

Розбитi пережитим страхом, усi опустилися на круглу колоду.

– Скоро живцем будуть закопувати людей. Ну, не iроди, га? – Гордiй Байда запитливо глянув на своiх товаришiв. – Та iх не виганяти, а вбивати, проклятущих, щоб i на насiння не залишилося!

Сусiдка зирнув на Гирича, посмiхнувся. Цю iхню посмiшку Байда зрозумiв краще за слова. Збентежений, вiн пiдняв з землi грудку вугiлля й розчавив ii на порошок.

– Чи встиг Задоя хоч схопитися за драбину?

Гирич пiдiйшов до стовбура й гукнув:

– Трохиме, агов! – i прислухався. – Лiзе!

– Тому Бог поможе, – сказав Сусiдка. – Вiн у нього як на жалуваннi: свiчку поставив, десятниковi тикнув трьошницю, дивись – i набiгла упряжка.

– Хоч у ката, аби плата!

По плитах прогримiла вагонетка з глеем, вскочила в клiть i причаiлась.

– А казали – Гнат бастуе, – кинув, дивлячись пiд ноги, Байда. – Прийшов же сьогоднi.

– Убогий? Хоч i не захочеш, то прийдеш.

– Чого це так?

– Вибирати нема з чого: або в берестейську тюрму, або в шахту. З ним не панькатимуться, раз на прикметi.

– Берестейська ще б нiчого, – зiтхнув Сусiдка, викручуючи гнiт у лампi, – нiби аж у Сiлезькi копальнi засилають. Вiд Мартина, що з перших днiв забрали, жiнка листа дiстала. Аж туди загнали. Справжня, пише, каторга.

– Та будуть дякувати повiк центральних панiв з Ради за пiклуваннячко.

З драбини злiз Задоя. Вiн був потовчений i припадав на одну ногу.

– У пекло – i то, мабуть, краща дорога. – Вiн сердито, мов облитий помиями пес, фиркав крiзь рiденькi вуси й струшувався всiм тiлом.

– Призвичаюйся, Трохиме, – повчально сказав Сусiдка, – тобi його не минувати. Ну, там уже моя кавалерiя виглядае мене! – І вiн задрiботiв по квершлагу до стайнi.

Знову чмокнула клiть, стукнули дверi, i пiд жовте свiтло з обличчями мерцiв вийшли ще п'ятеро шахтарiв.

Шахтiвничий дивився на них зляканими очима:

– Цiлий ранок отак!

Ілько, пригнiчений глухим, темним пiдземеллям, мовчав. Вiн уже тремтiв усiм тiлом: до шкiри, вкритоi сиротами, мов пластир, неприемно липла сорочка. Його потягло назад, на-гора. Вiд думки, що в цьому страшному мороцi доведеться пробути аж дев'ять годин, хотiлося заплакати.



Жовте свiтло лампочок пересилювало темряву тiльки пiд ногами. У багнi блискали рейки, а над головами, мов ребра кiстяка, прогиналися пiд вагою землi цвiлi цямрини. Вiд постiйноi вогкостi вони обросли слизьким мохом i обступили темну печеру, мов казковi дiди з довгими бородами. В iржавих трубах, що тяглися попiд стiнкою, щось методично цокало, нiби хтось, бавлячись, бив по них залiзним прутиком. Пiд другою стiнкою дзюрчала каламутна вода, а над нею струнами тяглися дроти. Густе, протухле повiтря було холодне й липке. Ілько змерз, сидячи на колодi, i тепер нервово здригався.

Із квершлагу вони звернули в людський ходок. У вузькому й низькому ходку можна було йти, тiльки зiгнувшись удвое. Вiд вогкостi до тiла прилипала сорочка, баюри пiд ногами були повнi смердючоi рiдини. Ільковi чунi давно вже чвакали i, попадаючи на лисий камiнь, ковзалися, як на льоду. Схожий на нору, ходок круто спускався вниз, i тому Ілько, вже кiлька разiв пiдсковзнувшись, сiдав задом просто в калюжу. Батько i Гирич iшли попереду так ловко, нiби у них пiд ногами слалась утоптана по полю стежка. Тiльки чути було, як чвакали iхнi чунi. Задоя осилював дорогу труднiше. Вiн уже не хрестився i не згадував Бога, а тiльки кляв адмiнiстрацiю, шахтарське життя й довгий ходок. Незрима «мать» заплiталася ним у кожну пару слiв. Позаду чути було тужливий голос Хабiбули:

– Нема красний товариш.

– Моя твоя товалис, – запевняв його Люй Лi.

Коли переходили штрек, де Ілько хоч на хвилину розправляв нiби побитий уже поперек, праворуч, у свiтлi лампочок, видно було схожi на вужiв двi линви. Ілько знав, що там працюе бремсберг, спускаючи на линвах униз до корiнного штреку вагончики з вугiллям, а вгору до вибоiв тягнучи порожняк.

Нарештi вони знову вийшли на штрек. Тут уже можна було випростати принаймнi хоч спину. Спiтнiле, розпарене вiд незручноi ходи тiло знову охопив неприемний вогкий холодок. По штреку тяг скрiзний вiтер. Десь у глухiй непрозорiй млi почувся нiби гуркiт пiдводи на мосту. Вiн котився з глибини штреку по рейках iм назустрiч. Пригнувши голови й трохи схиливши iх убiк, шахтарi мовчки простували далi, припечатуючи заболочену землю жовтим свiтлом. Потiм блимнув спереду кошачим оком вогник. Гуркiт загримiв уже перекатами грому, iз штреку вирвався й пролетiв дикий свист. Усi враз влипли спинами в стiнку мiж стояками.

– Ільку, не лови гав!

Але вiн уже, як i iншi, притиснувся спиною до гострого камiння. Повз живiт, важко дихаючи, протупотiв кiнь, сливою блиснуло око, за ним з переднього вагончика блиснули бiлками очi коногона, а на борту мигнуло свiтло лампочки.

Позаду, п'яно коливаючись, тяглися, гуркочучи густим басом, п'ять вагончикiв.

До вибою було з версту. Старi шахтарi добре знали кожен крок i пiд ногами, i над головою. Ідучи, вони вже машинально нагинали або вiдхиляли голови в тому мiсцi, де сволоки випирали зi стелi або, трiснувши, стирчали униз, як перекинутi крокви. Ілько йшов сюди вперше, i тому сволоки весь час збивали йому шапку на потилицю, а ноги раз у раз спотикались об шпали. Коли шахтарi зупинилися бiля пiчки, у Ілька на лобi сидiло вже кiлька гуль i нестерпно болiли в'язи.

Всi стомлено опустилися на купу чорного вугiлля.

– А лiс е, Трохиме?

Задоя зiтхнув:

– Кажуть, старих пiдпорок нагнали.

– І на цьому баришi наживають?

Із темноти виступив Семен Сухий i мовчки сiв перед ними навпочiпки.

– Паренька привiв? А про Клима не чути?

– Та хтозна. Нашi нiби стоять бiля самого кордону в Росii i, кажуть, частенько заскакують через кордон, а щось не пише.

– А що про Максима чути?

– Передавали тiльки, як вiн по-геройському на допитi тримався: «Я, – говорить, – член партii бiльшовикiв, i ви можете, – говорить, – все з нами робити: бити, катувати, розстрiлювати, але iдеi, – говорить, – нашоi ви вбити не зумiете. Вона непереможна в силi i славi своiй».

– Що той катехiзис! – пхекнув iронiчно Задоя.

– Закрутило в носi, – кинув йому Гирич. – Почекайте: закрутить ще й нижче.

Повз них, чвакаючи в болотi, проходили чорнi постатi й зникали в темрявi. Із вибоiв уже долiтали методичнi удари обушкiв, десь щось свистiло, як паровоз на соннiй станцii. Інодi свист стишувався i починалося квакання.

– Жаби, чи що? – запитав пошепки Ілько.

Байда ворухнув довгими вусами:

– То така жаба, що й цицьки дасть!

Ілько не розумiв: справжнi жаби кумкали голосно й завзято.

– Газ, сину! Ото його так iз землi випирае. Ну, i Гарасько прийшов. Лiзьмо, чи що!




Лава сiдае


Ілько, побачивши Гараська, зрадiв йому тут бiльше, нiж на вулицi. Той працював за навальника бiля самоi пiчки, i Ілько вже не вiдчував тiеi неприемноi самотностi, яку переживають на роботi в перший день.

– Будемо тепер разом.

– Вилазь скорiше, я тобi щось розкажу.

Гарасько мав довгi руки, як у горили, i голову, схожу на чавун. На головi було нiби не волосся, а густа перука з кiнського волосу. Вiн шморгав носом i постiйно чвиркав крiзь рiдкi зуби:

– Не повiриш, як розкажу, хрест мене бий!

Із глибини штреку гримiв порожняк. Ілько, охоплений страхом перед чорною дiркою, в яку порачкували шахтарi, зачепив лампу гачком за комiр i собi полiз слiдом за батьком. Пiд руками шамотiли розсипанi шматочки вугiлля й гостряками боляче кололи долонi й колiна. Нора скiнчилась, i перед очима показалась чорна паща з рiдкими бiлими зубами. Лiворуч, мiж подом i стелею, тяглася покришена гранчаста стiнка вугiлля. Проти свiтла воно вигравало веселими iскорками, натиканими в чорну, як нiч, стiну. В iнший бiк був уже «стовп», звiльнений вiд вугiлля. Гладку й чорну, схожу на масну халяву покрiвлю пiдпирав цiлий лiс пiдпорок iз складених гармошкою цямрин. Пiдпiрки бiлiли рядками, i люди, що повзли помiж ними на колiнах, видавалися за черв'ячкiв мiж вищиреними зубами. Далi вже кволе свiтло лампочки не сягало, i тiльки чути було, як там гула чорна порожнеча. Ілько бачив перед собою батьковi пiдошви на великих ногах. Це його трохи заспокоювало, але нашорошеним слухом вiн ловив кожен звук. Тут теж квакали жаби, часом нiби сичала вода, попавши на розпечену плиту, а з глибини пащi долiтав сухий трiск, схожий на трiск ломаччя. Зовсiм близько вiд нього зiрвався зi стелi давно одвислий корж глею i розбився на дрiбнi грудки.

Вiд кожного шереху в Ілька завмирало серце i наче терпло все тiло. Важке повiтря забивало дух. Батько пiднiс до стелi лампочку. Язичок полум'я на гнотику враз витягся i позеленiв.

– От i працюй з таким газом.

– Іроди, навiть вентиляцii не наладять!

Вибiйники поскидали сорочки й почiпляли iх на обаполи пiд стелею. Там же кожен причепив свою лампочку i почав обстукувати обушком стелю, пробуючи, чи не висить над головою корж, а може, i цiла кобила твердоi породи. З-пiд обушкiв упало декiлька шматкiв глею.

– Зачисть, Ільку. Вiзьми лопату й вiдгреби.

Коли стеля вже не бунiла, а гула чисто й дзвiнко, вибiйники, голi до пояса, залягли попiд чорною стiнкою й примiряли кайла. Шар вугiлля був не товщий за три чвертi аршина, i бiля нього можна було працювати тiльки лежачи. Вибiйники нарештi приладились i почали пiдбiйку. Ілько, зачистивши глей, з захопленням дивився тепер, як спритно працювали кайлами вибiйники. Батько вимахував методично, як маятник, i, щоб пiдсилити удар, за кожним разом додавав:

– Ге, ге, ге!

Йому вторив праворуч Гирич, лiворуч – Семен Сухий. Позаду них сидiв Задоя, пiдiбравши пiд себе ноги, i гатив сокирою по дерев'янiй пiдпiрцi, заганяючи ii пiд обапiл.

За кожним ударом вiн натискував на товстий живiт, i звiдти вилiтало, як з мiха:

– Га, га, га!

Його гакання вплiталися до вибiйницьких, i в чорному вибоi нiби працював паровик, вихлопуючи:

– Ге-га, ге-га, ге-га!

Ілько набрав першi санки вигорнутого iз врубу вугiлля, пiдперезався чересом, з якого звисав товстий ланцюг, попiд животом пропустив його мiж нiг, зачепив санки i, рачкуючи, потяг iх у пiчку, щоб на штрецi перекидати у вагончик. Шар вугiлля залягав похило, i це полегшувало тягти на санках майже вiсiм пудiв. Але пiд полозки попадалися розкиданi грудки, i тодi в Ілька вiд натуги очi мало не вилазили на лоб. Проте ще гiрше було вiд маленьких гострих камiнцiв, що боляче кололи в колiна. Ланцюг теж увесь час бив по ногах i боляче щипав за голий живiт. Лампа, пiдвiшена за комiр, чадила пiд самий нiс, i вiд цього дурманiла голова.

Коли вiн з першими санками, весь мокрий, вилiз на штрек, Гарасько куняв бiля порожнього вагончика.

– Тобi добре, i спати можна.

– Ти знаеш, сьогоднi, мабуть, щось трапиться.

– Де трапиться?

– У нас, у шахтi.

– А хiба що?

– Сон такий бачив.

І, майстерно чвиркнувши крiзь рiдкi зуби, Гарасько шморгнув носом. Ілько запитливо втупився в його глузливi маленькi очi, схожi на два зубки часнику.

– У мене сон як у око влiпить. Отож гляди, не лови гав.

У Ілька по спинi пробiг холодок, вiн хутко вивернув вугiлля, зняв хмару куряви i, сопучи, мовчки полiз назад у чорну пiчку. Щойно вiн виткнувся у вибiй, як над ним розляглись один по одному два дужих удари, мов випалили пiд самим вухом iз гармати. Земля здригнулась пiд руками. Ілько упав на лiктi i злякано звiв очi на стелю. У рiзних мiсцях трiснули пiдпiрки, але у вибоi i далi розмiрено гупали удари:

– Ге-га, ге-га!

Ілько знову пiдповз до вибою i взявся до роботи. Лопата човгала й скреготiла об вугiлля, але й крiзь цей шум вiн чув, як у чорнiй пащi, не в силi витримати на собi ваги землi, може, в сто сажнiв завтовшки, трiщали сосновi пiдпiрки.

– Зачинае, зачинае, стерво, – не одриваючись од роботи, кинув батько.

– Хоч би почекала до ночi, – обiзвався Семен Сухий.

– Коли б ще не по вибiй.

– Мiцнiше крiпи, Трохиме, – кинув уже до Задоi Гирич.

– Це все одно, що сiрнички. – І Задоя загнав ще одну пiдпiрку пiд обапiл.

– Ну й шар попався!

– Ге, ге, ге!

– Як залiзо.

– Ге, ге!

– Третiй зубок мiняю.

– Ге!

– Тут i за шiсть нахекаешся, не те що за дванадцять.

– Ге, ге!

– А в мене пiдпiрки пiд руками ламаються. Куди там iм удержати, сама сосна.

– Га, га, га!

Ударiв над головою вже не було чути, i Ілько заспокоiвся. Проте за другим разом, вилiзши з санками на штрек, вiн таемниче сповiстив Гараська:

– Стеля сiдае.

– А я що тобi казав! Ото дивися – не засни. А то одного разу – у цiй же лавi було – саночник сiв бiля санок, опустив голову на груди i заснув, а тут лава почала сiдати. Спить вiн i не чуе. Лава все нижче, все нижче, i вiн собi хилиться нижче. А це враз – тiльки бух! Так i загнало йому голову в ноги. Як складаний ножик, закрило. Кинулися вибiйники саночника рятувати, куди там: лава лягае, як снiг серед зими. Вони тiкати, а вона за ними, просто по п'ятах, як хвиля, так i котиться.

Ілько знову зникае в чорнiй дiрцi. Вiн тягне назад по ходку своi незграбнi санки i то заплющуе, то розплющуе очi, щоб перевiрити, чи не хочеться йому спати. Зараз якраз сiдае лава. Може, i з ним таке трапиться, як з тим саночником? Тiльки подумав про це, як враз позiхнув i втяг у себе весь кiпоть вiд лампочки, що чадила йому пiд самим носом. Од чаду голова зробилася важкою, а все тiло нiби втратило силу й обважнiло. Вiдвернувшись вiд лампочки, вiн знову позiхнув, клiпнув очима й вiдчув, що йому дiйсно хочеться спати. Ілько навiть зупинився. Справдi, хочеться спати! Хоч би на хвилинку притулитися до чого-небудь головою i задрiмати. Тiльки трошки. Може, це наслав на нього Гарасько таке? Ілько хитае головою, нiби хоче струсити з неi сон, але по тiлу розходиться млосна втома, i очi злипаються, немов намазанi клеем.

Можливо, Ілько й не переборов би цiеi солодкоi спокуси, вiн уже навiть клюнув носом, та нараз над головою в надрах землi загув новий вибух. Пiдпiрки затрiщали, нiби дубовi дрова на вогнi. Із стелi закапала вода. Проте вибiйники колупали стiну, як i ранiше, а Задоя плiшив складенi гармошкою цямрини. Вiн весь лиснiв вiд поту i вже не лазив, а качався котком.

Ілько знову вилазить iз нори на штрек. Гарасько куняе на вугiллi.

– Чого ти все спиш?

– Порожняку немае.

– А я вже нi нiг, нi рук не чую. Сказилася б така робота. – І вiн з гуркотом перекидае санки аж пiд самий стояк.

– А ти обережнiше. Один коногон так зачепив вагончиком крiплення, а за ним друге. Так воно як пiшло валитись, як пiшло, сажнiв три стелi так i рухнуло йому на голову. Кiнь, конешно, тiльки квакнув, а коногон попав пiд вагон.

– І задавило?

– Такого задавиш. Це ж був Василь Моренко. Попав мiж вагончиком i нахиленими стояками i сидить, як у куренi. Чуе, стукають по путях: «Живий?» – «Живий», – вiдповiдае. «Зараз вiдкопаемо!» Вiн сидить i чекае. Знову стукають.

«Живий?» – «Живий», – вiдповiдае. «Зараз вiдкопаемо!» Вiн сидить собi й чекае. Уже й iсти хочеться, а вони знову стукають. «Живий?» – «Живий», – вiдповiдае, i вже, знаеш, так, по-нашому, по-шахтарському. «Зараз вiдкопаемо!» Разiв десять отак i вiдповiдав, а потiм замовк. Стукають – мовчить, кличуть – мовчить.

– Ще б довше мнихались.

– Чекай. Тривогу зняли, скорiше копати. Розкопали. До нього, аж вiн…

– Давно мертвий!

– Хропе, аж земля iз стелi сиплеться.

Гарасько шморгае носом i, приставивши до рота долонi, кричить у штрек:

– Давай порожняк, порожняк давай!

Із темряви вогкого штреку, де тлiе жовта цятка, долiтають хрипкi то лагiднi, то сердитi вигуки.

– Вороч!

У вiдповiдь чути удари копит об стальнi рейки i лунке брязкання вагончикiв.

– Чуть дай. Чуть дай, ну!

Западае тиша. Не чути навiть шереху. Коногон чекае i раптом вибухае майстерною лайкою:

– …Чуть дай!

Цей пiднесений, насичений волею i каскадом динамiчних слiв вигук, мабуть, доходить до коня, як до солдата вiйськова команда. Вагончики здригаються, i партiя посуваеться вперед, посуваеться не бiльше, як того хотiв коногон. Потiм вагончики починають гуркотiти густим металевим басом, iх покривае в'iдливий степовий посвист, i партiя мчить у чорних тунелях до бремсберга.

Гарасько чухае свою кудлату голову, схожу на чавун, шморгае носом i йде по вагончик.

– Ex, жисть-жестянка! – лаеться, слово в слово повторюючи коногона.

Ільковi ця «жисть» теж починае не подобатись. На колiнах не було вже живого мiсця. Руки вкрилися виразками. Вiн уже ледь тяг порожнi санки, впирався тiльки пальцями нiг, падав на лiктi, але вiд цього санки ставали ще важчими, а тiло болiло ще бiльше. У вибоi, на купi вугiлля, Ілько побачив десятника Макуху з вусами фельдфебеля i з одвислим волом. Кругловидий десятник сидiв, як сова, i важко вiдсапувався. Семен Сухий косив на нього очима:

– Стомився, сердешний. Чого ото очi витрiщив?

– Душу витрiщиш, не те що очi.

– Ти про що?

– Уже одного немае.

Занесенi для ударiв кайла застигли в повiтрi.

– Кажи толком.

– Видали на-гора в лантусi.

– Кого?

– Хабiбулу. А сам винен. Тiльки почали палити бурки, а його, косоокого, й пiднесла чортяка. Нехрист голомозий!

– А ти, звичайно, караульних не поставив?

– Настачиш тих караульних.

– Кишенi хазяям набиваете! – Ілько побачив, як закипае батько. – А шахтар нехай гине? Тодi ще й «сам винен». Геть з вугiлля!

Десятник пхекнув i, погойдуючи пiдвiшеною на шиi лампочкою, полiз на штрек.

– Посiпаки чортовi! – кинув услiд Семен Сухий. – «Сам винен!» А оце, що без повiтря задихаемося, теж самi виннi?

– Чи було коли, щоб хазяi були виннi? Ну почекайте, знайдемо тодi винних!

Гордiй Байда спересердя загнав кайло у вугiлля по саме кайловище. У Ілька вiд десятникових слiв похололо всерединi. Страх скував руки й ноги, на якi вiн i без того вже не мiг спиратися. Шпаркий пiт заливав йому очi, а вибiйники, зцiпивши зуби, ще скаженiше кидалися на вугiлля. І воно цiлими брилами обвалювалося на пiд.

– Повертайся, повертайся, хлопче! – пiдганяв Гирич. – Вугiлля вже нiкуди вiдгортати.

– Ще засипле. – Семен Сухий наставив вухо. – Бач, пiдкрадаеться як.

Пiдпiрки лускали й кололись. Вiд них уже вiдлiтали трiски, а на кругляках пiд стелею виростали бiлi качани iз розчавленоi сосни.

Вибраний «стовп» сiдав.

Гордiй Байда декiлька разiв уже зиркав на сина. Ілько мало не плакав. Тодi вiн одкинув кайло i взявся за лопату.

– Ану, хлопче, перепочинь трохи. Попервах воно важкувато.

– Та я не стомився, тату! – тремтячим голосом виправдувався Ілько. Йому не хотiлося, щоб до нього ставились як до малого.

– Іди, йди на штрек, подихай трохи. А то вже й очi провалилися. До кiнця ще не скоро. Мабуть, i ми перепочинемо, хлопцi?

Ілько, радий в душi, нiби неохоче вилiз iз лямки i, мов ведмiдь, хутко порачкував до Гараська.

Гарасько на чiм свiт лаяв коногона, що той нiби погано подае порожняк, хоч вагончики стояли перед ним порожнi.

– От Митько Куций був коногон, ото так коногон. Справжнiй анархiст.

Ілько запитливо клiпае очима.

– Ну, партiя така, – пояснюе Гарасько. – Нiкого над собою не визнавав.

– А хiба його нема вже?

– Утiк до Махна, такий тоже анархiст. Цiлу армiю свою зiбрав.

– А чого ж Митьковi треба було тiкати?

– Через отого Задою пузатого. Вони раз заклались на пляшку самогону, що Митько Куций пужне iнженера Григорiя Петровича, щоб не вештався по шахтi. От одного разу Митько жене порожняк iз сходу. Дивиться, iнженер з лампочкою пiд стiночку став. Вiн вагончик тiльки хить, а iнженер пiд вагони тiльки брик. Митько до нього. «Як ви попали пiд вагон?» А iнженер молодий ще, соромно, що таке трапилося, та й каже: «Мабуть, пiдсковзнувся!» Ну, Митько, раз виграв, вимагае пляшку самогону, а Задоя тодi: «Я в совет заявлю!» А совет би зразу копнув. Ну, Митько за шапку i втiк. А тепер переказуе, що в Махна можна i поiсти, i попити. Завоюеш, примiром, город, бери що хочеш: хоч грамофон, хоч гiтару, взагалi усяке плаття. Захотiв, примiром, спати – геть хазяiна скинув, а сам на його пуховики. Пiдлататися можна по перше число. Ex, я б зараз на всi пальцi перснiв набрав, на штани леi нашив, дудочкою чоботи, остроги… Ідеш, а воно тiльки дзень, дзень. А то хiба це жисть?

Вiн шморгнув носом.

Ілько ще нiчого не чув про анархiстiв, вiн навiть не знав, чи е яка-небудь рiзниця мiж анархiстом i антихристом, й подивився на Гараська вже заздрими очима:

– А в нас така партiя е на шахтi?

Гарасько вiдкопилив губу:

– Спрашуеш! Я первий.

Тепер Ілько вiдчув себе проти Гараська вже зовсiм маленьким i запобiгливо сказав:

– А ти вгадав, що трапиться нещастя: Хабiбулу вбило. І тобi справдi приснилось?

Гарасько, певно, забув уже, що казав, i недоумкувато заклiпав сонними очима:

– Що ви всi вигадуете, нiби я тiльки сплю.

Із пiчки, важко дихаючи, вилiз Гордiй Байда. Вiн тяг за собою горою вивершенi санки.

– Я вже сам, тату, – звiвся на ноги Ілько. Вiн трохи перепочив, а догадавшись, що Гарасько брехав про сон, позбувся й неприемного страху.

– Краще допоможи Гараськовi: бачиш, не встигае. А то й сьогоднi не заробимо на хлiб. Води в тебе немае, Гараську?

Гарасько стояв пiд стiнкою. Пiд ним у рiвчаку, чути було, хлюпала вода.

– Немае, дядьку Гордiю.

– І ту ото воду поганиш? Їi ж хтось питиме.

– А ви он вище.

Гордiй Байда нахилився до рiвчака, хлюпнув рукою, зiгнав iржавi осуги i припав чорними вiд сажi губами до води.

– Яка ж таки погань! – Вiн з огидою сплюнув i рукою витер рот.

Із темряви тихо виплив технiк Сивокiз:

– Ти чого тут байдикуеш? Роботи немае?

Гордiй Байда стяг на перенiсся брови:

– Ви б краще, нiж пасти нас, за свiже повiтря подбали. Люди скоро подушаться.

– Не вiзьме вас чортяка. Розпаскудили бiльшовики, так ви тепер i вигадуете.

Гордiй Байда блимнув бiлками:

– А коли вас вiзьме чортяка?

– Це що за балачки? Ану геть у вибiй. Саботажник!

Гордiй Байда все ще був пiд враженням смертi товариша. Укритi густим волоссям широкi груди знялися, як ковальський мiх. Вiн схопив iз вагончика пудову грудку вугiлля й занiс над головою:

– Уйди, гадино! Мало кровi ще ти випив iз нас?

Гордiй Байда був схожий на скелю, начинену динамiтом. Ілько, дивлячись на батька, завмер з широко вiдкритими очима, а Гарасько, нiби зовсiм нiкого не помiчаючи, старанно накидав у вагончик вугiлля. Технiк Сивокiз, не сподiваючись на такий вибух у завжди покiрливого Байди, перелякався i вже обiзвався з глибини темного штреку:

– Так i запишемо. По Климових стопах, значить? Гаразд. Будемо тепер знати.

У Гордiя Байди ходором ходили груди. З усiеi сили вiн ударив грудкою об цямрину. Цямрина нахилилась, а вугiлля розсипалось на порошок.

– Ну, твое щастя, що ноги маеш прудкi, а то клiть i другого видала б у лантусi. Іроди проклятi!

Назад санки потяг уже Ілько. Батько його знову залiг у вибiй. Умощуючись на кавалок дошки, щоб захистити бiк вiд крижаноi води, вiн кинув, нi до кого не звертаючись:

– Мало вас бiльшовики вчили! – i з серцем опустив обушок на вугiлля.

У вибоi нiби знову запрацював паровик:

– Ге-га, ге-га, га!

Гнiтючий настрiй, навiяний смертю i сутичкою батька з технiком Сивокозом, якого всi боялися, остаточно розвiяв Ільковi думки про сон, проте страх перед чорною пащею вибою зростав з кожною хвилиною. Десь палили бурки, i по шахтi, разом з кряканням пiдпiрок, лунала гулка канонада. Тягло неприемним, нудним припахом динамiту. Вiд млостi Ілька починало вже нудити. Кожна частка його тiла була напружена, натягнута, щохвилини готова до захисту. Вiн бачив, що Задоя вже не встигав мiняти зламаних пiдпорок, хоч сокира його не переставала дзвенiти.



Момент, на який боязко чекав Ілько, наступив для нього саме тодi, коли йому було найтруднiше рятуватися. Вiн щойно запрiгся в санки з вугiллям, як пiдпiрки затрiщали вже, нiби крокви на пожежi, а з покрiвлi дощем закапала вода. Бiльшого напруження Ільковi нерви витримати вже не могли. Йому видалося, що стеля вже давить на спину, i вiн, збиваючи до кровi колiна, прожогом кинувся в ходок. Мокрий штиб, як каша, розсувався пiд його руками. Бiля дiрки Ілько озирнувся. Позаду колесом котився Задоя i поперед нього шмигнув у ходок.

Тiльки на штрецi Ілько помiтив, що нi батько, нi iншi вибiйники вискочити не встигли. Охоплений жахом, стурбований за батька, вiн, перемагаючи страх, кинувся назад у ходок. Вибiйники все ще лежали, як жовтi осеницi, пiд чорною стiною i гризли вугiлля, приказуючи:

– Ге-га, ге-га!

Батько на хвилину наставив вухо:

– Зачинае, – i пiдтяг до себе покинуту Ільком лопату. – Зачинае-таки, сволота! – i потяг з обапола свою сорочку. Другою рукою вiн не переставав кришити вугiлля.

Трiск перейшов уже в справжню канонаду. Пiдпiрки трiщали сухим, холодним i моторошним трiском.

– Таки йде. А я думав, оставила. – Батько озирнувся назад i на пiвдорозi затримав занесену руку з обушком. За його кожним рухом пильно стежили iншi вибiйники. Їхнi кайла теж завмерли в повiтрi. Враз пiдпiрки пiд чорною стелею з трiском розцвiли бiлими патлатими квiтками.

– Ану, хлопцi, годi! – гукнув батько, i всi миттю кинулися до штреку.

Слiдом за ними котилася туга хвиля повiтря. Ілько ледь схопив шапку, яку вiтром зiрвало з голови. Але йому тепер було не страшно. Вiн дивився з нори й бачив, як у чорнiй пащi пiдпiрки обертало вже в мочалки, а цямрини сплющувалися, як гармошки, пiд тиском незримоi руки.

Попереду батька Ілько прудко вилiз на штрек.

– Сiла!

Гарасько лукаво прищурив своi маленькi очi:

– Не я тобi казав? Попробував би заснути, i тебе б зложило, як складаний ножик. Один вибiйник колись хотiв плечима затримати…

Але Ілько вже не слухав його. Батько з розмазаним на щоках брудним потом, закинувши на чорне вiд сажi плече сорочку, сидiв на купi вугiлля i тупо дивився в одну точку. Вiн, напевне, думав про технiка Сивокоза i про те, що може позбутися роботи, а може, втрутиться ще й варта. Тодi iх викинуть iз землянки. Ільковi стае шкода батька, i вiн глибоко зiтхае. Повз них починають тягтися зморенi, закуренi вибiйники з iнших лав. Ілько заплющуе запалi очi i бачить, як на-гора заходить уже сонце, а в полi здiймаеться легенький туман. Вiн втягуе в себе вогке сморiдне повiтря, схиляе голову на лопату i солодко засинае.




По третьому пункту


Гордiй Байда про сутичку з технiком Сивокозом перед жiнкою не обмовився жодним словом. Але настрою свого не мiг заховати.

– Чи не трапилося чогось, Ільку? – насторожено запитала вона. – Чого це батько такий похмурий?

– Сивокiз в'iдаеться! – І вiн, зовсiм сонний, розповiв матерi, як до батька присiкався Сивокiз.

– Мабуть, за Клима.

Харита iнтуiтивно вiдчула, що знову наближаеться лихо, i до самого ранку з хатинки чулись ii зiтхання. Всю нiч рипiло лiжко i пiд Гордiем Байдою. Спав тiльки мiцним сном у своему кутку зморений Ілько; навiть уранцi його довго не могла добудитися мати. За снiданком Гордiй Байда, що весь час мовчав, криво посмiхнувся:

– Чого це ви напутрились, як кури в дощ? Здаеться ж, на погодi стало.

Харита мовчки зiтхнула й крайком хустки скинула сльозу. Гордiй Байда, певно, шукав собi розради, зиркнув, наморщився:

– Чи ви ховаете кого, чи що?

Але його наiвна спроба розвiяти пригнiчений настрiй жартами завдала ще бiльшоi туги. Харита пiдвелася з-за столу й понесла своi сльози до хатинки. Суха ii спина здригалася пiд благенькою, з жовтим горошком, кофтою. Ілько нiяково шморгав носом i, щоб приховати зiтхання, яке розпирало йому груди, штучно кахикав.

– Хiба ви, тату, думаете, що Сивокiз пiде на скандал?

– Який скандал? Що вiн менi за правду зробить? Нехай хоч десять технiкiв нахваляеться!

– А на нього теж можна якусь управу знайти?

– А то ж як? Старий шахтар. Жартуеш, чи що?

В його голосi було багато образи i мало певностi, що при бiдi йому тепер хтось може зарадити.

– Нас же не викинуть iз хати, хоч би я й один працював.

– А спiлка навiщо? – згадав Байда i навiть повеселiшав. – У правлiннi спiлки тепер поважнi люди. На чорнороба, може, не став би зважати Сивокiз, а на таких, як сам, зважить. Я й туди пiду. Старий шахтар. Таких тепер на пальцях перелiчити. Я iм гори вугiлля навернув, а Сивокiз що? Молоточками тiльки свiтить. Якби на другого, так йому б на мiсцi бубну вибив, i все. Поважай старого шахтаря. Про це йому й спiлка скаже, а може, ще й нахлобучку дасть. І дасть, обов'язково дасть, тiльки довiдаеться, як тi барбоси з людьми поводяться.

Пiдбадьоривши себе надiею на профспiлку, Гордiй Байда уже розважно витер рота, розгладив довгi вуси i, навiть не дочекавшися гудка, пiшов знайомою стежкою до шахти. Позаду нього тяглася довга тiнь з обушком бiля голови. Ілько, ступаючи слiдом, кожен раз намагався надсiкти лопатою тiнь вiд обушка i цим розважався, аж доки вони прийшли до шахти.

Бiля ворiт сьогоднi стояв нiмецький солдат з гвинтiвкою. Такий же солдат, у зеленiй касцi, з багнетом за плечима, походжав по естакадi, чого ранiше не було. У ламповiй теж стояв якийсь збуджений, нервовий гамiр. Байдi не терпiлося скорiше довiдатися про свою долю, i вiн насторожено кинув свiй номер. Бляха тоскно дзвякнула об поличку, бiля якоi мiж гронами лампочок снувала Маруся.

Ілько й сьогоднi переживав гостре й солодке хвилювання. Щоб краще бачити, як снують мiж лампочок привабливi, оголенi по лiктi Марусинi руки, вiн по-гусячому витяг iз-за батьковоi спини шию. Певний, що сьогоднi Маруся вже не буде глузувати з нього, Ілько нетерпляче чекав на свою чергу.

Маруся, узявши машинально у Байди бляшку, вiдiйшла до разка лампочок, схожих на сухих жучкiв, приколотих до жердочок.

– Який твiй номер? – І, наморщивши лоба, заморочено озирнулась. Побачивши у вiконце шпакувате, тверде обличчя Климового батька, Маруся винувато посмiхнулась. Збентежений Байда зрозумiв ii перепитування по-своему. Значить, вона вже не знайшла його лампочки на своему мiсцi. Значить, вiн уже лампочки бiльше не одержить, вважай – уже безробiтний, а завтра йому не видадуть iз кооперативу пайки хлiба, а може, викинуть i з землянки. Серце боляче стиснулось у грудях, i холодний пiт укрив усе тiло.

Ільковi не терпiлося, i вiн, почервонiвши враз по самi вуха, вигукнув за батька:

– Номер три – вiсiмдесят чотири! Читати, мабуть, арифметики розучилась?

– Та вона ж ось, хай iй чорт! – І Маруся брязнула номером, а потiм у вiконце просунула лампочку.

Гордiй Байда цупкими пальцями обiйняв лампочку за масне денце i, мабуть з радостi, яка гарячим струмом пройшла по його тiлу, нiжно сказав:

– Гарна з тебе буде невiсточка!

Маруся зашарiлася, зирнула сiрими вологими очима на Ілька i чмихнула: вiн закохано клiпав очима.

– Ну чого баньки вилупив? Держи лампу, капловухий!

– Мiй номер…

– І без номера знаю.

Заднi весело зареготали. Голоснiше за всiх гудiв бас батька, що дивився на лампочку, як голодний на шматок хлiба.

У нiй горiла жовтою цяткою на гнотику його доля.

– Старий шахтар, що ти хочеш, – пiдморгнув вiн до збентеженого Ілька, який не знав, куди сховати своi очi.

Уже на порозi Гордiй Байда зiткнувся з десятником.

– А ти вже й лампу одержав? – сказав десятник з вусами фельдфебеля й одвислим волом. – Усердний! Ти поки що здай ii назад: у контору викликають.

У Гордiя Байди шпакувате вiд неголеноi бороди обличчя посiрiло ще бiльше.

– Чого ж я буду здавати лампу? Чадитиме панам, чи що?

– Та й з лампою можна. Тiльки краще здай. Марусю! – гукнув десятник у вiконце. – Вiзьми Байдину лампу й номерок, нехай у тебе побуде, – а як, може, повернеться, знову вiддаси.

У Байди лампочка застрибала в руках.

– Ти що – заарештував мене, чи що? Бери, бери, а то ще вкраду. Я ж лiтун!

Тут десятник вiдчував себе смiливiше, нiж учора у вибоi, i одверто зловтiшався з переляканого вигляду Байди:

– Гайка ослабла? Іди, iди!

Стурбований Ілько, як тiнь, посунув за батьком. Бiля контори iх догнав Семен Сухий:

– Ти, хлопче, йди в нарядну, скажи про це Убогому, а ми пiдемо в контору – побалакаемо.

Ілько повернув назад до нарядноi. Звiдти чулись вже якiсь збудженi голоси, а Гордiй Байда з Семеном Сухим переступили порiг чорноi вiд сажi й цигаркового диму контори. В одне з вiконець виглядала голова зачучвереного конторника.

– Ви кликали мене? – торопко запитав Байда.

– Тобi чого?

– Це я, нiби кликали в контору.

– Байда?

– Атож!

– Ти що там, образив пана технiка?

– Тiльки правду сказав.

– Так от за цю правду, а по-нашому – це образа при службi, ти звiльняешся з роботи. Іди до рахiвника.

– То iсть?

– Без усяких «то iсть».

Гордiй Байда вiд несподiванки розгубився. Вiн розгублено глянув i на Сухого, нiби не покладався на свiй слух. Семен Сухий стояв, обпершись на кайло, i жував кiнець свого пожовтiлого вуса.

– Ви що? – запитав вiн у вiконце. – Погодили це зi спiлкою? У колдоговорi, пригадую, сказано…

– Спiлка нам не указ, – гаркнув конторник, – а колдоговором можеш тепер пiч розтопити.

– О!

– Факт!

– Подивимось. Ти почекай, Гордiю, з розрахунком. Ми ще побалакаемо iнакше.

– А то ж як! І до спiлки пiду. Щоб за правду та звiльняти старого шахтаря?! Може, ще й по третьому пункту, з вовчим бiлетом?

– Що ти з правдою тут розносився? Їхня правда на нашу не схожа.

– Дивись, якi тендiтнi! За образу! Може, вiн мене все життя ображав. Ходiм, Семене, а то ще й цей образиться, – попробував пожартувати Байда, але Сухий не пiдтримав його, а, навпаки, чомусь насупився.

– Чи ти не розумiеш? Не в образi тут справа. Зачiпки шукали.

Байда, здивований з такоi думки, навiть рукою махнув на Сухого.

– Що ти менi туману напускаеш? Може, не хочеш iти, то так i скажи.

Замiсть старого робiтника Лук'яненка головою спiлки був уже бухгалтер Пантелеймон Петрович. Робiтники називали його «верблюдом». Високий, сутулий, вiн мав довгу шию, на якiй стирчала кiстлява голова з рiденьким волоссям. На хрящуватому носi боком сидiло пенсне. Вiн завжди почував переполох, коли у шахтарiв виникали суперечки з адмiнiстрацiею.

– Ну так чого ви хочете? – запитав вiн, вислухавши Гордiя Байду. – Ви образили технiка, так би сказати, адмiнiстрацiю.

– Хiба це образа?

– Ну, припустiмо. Образили? Образили.

– А що йому в зуби дивитися, раз не вмiе поводитися з робiтниками? Робiтник хiба ж працюе на кого? На них же. Значить, треба берегти його.

– Чекайте, образили? Образили. За це слiд звiльняти? Ну, може, й не обов'язково, але, припустiмо, – слiд. Значить, вони правильно поступили? Правильно.

– Дозвольте, – вмiшався вже Семен Сухий, – ви тут бiльше нiж треба наприпускали i тодi робите висновки. Ловко, ей-ей! Спiлка мусить захищати iнтереси своiх членiв?

Пожмакане обличчя бухгалтера зморщилось:

– Припустiмо, що мусить.

– Чому ж «припустiмо», коли це так повинно бути?

– На вашу думку. А справдi трохи iнакше. Щоб захищати iнтереси робiтникiв, треба сваритися з адмiнiстрацiею, а коли ми будемо сваритися з адмiнiстрацiею, нас розженуть, а коли нас розженуть, ми не зможемо тодi захищати iнтереси своiх членiв.

Переконливiше бути не могло, i голова, переможно глянувши на наiвних прохачiв, плюхнувся на стiлець.

– Зрозумiли?

– Так вас ще ж не розiгнали, ну i захищайте! Робiтника скривджено! – І Семен Сухий вилаявся.

– А вам хочеться, щоб нас розiгнали? Ви чули, що я вам сказав: щоб захищати, треба сваритися з адмiнiстрацiею…

– А коли ми будемо сваритися, – в тон йому, надтрiснутим голосом продовжив Семен Сухий, – тодi нас розженуть. Сволота ви, сволота! – враз вибухнув вiн гнiвом, i бiляве, забруднене сажею обличчя спалахнуло. – Розмiняти вас треба, а не розiгнати. Ходiмо, Гордiю!

– Та чекай, як ходiмо? З чоловiком треба уважно поговорити.

– З оцим голомозим?

Голова спiлки, нiби пiдколотий шилом, завертiвся на стiльцi:

– Яке ти маеш право? Хочеш спровокувати, щоб нас розiгнали? Минулося ваше…

– Ходiмо, Гордiю! Найшли, справдi, з ким говорити. У нього ж i вуха заячi, не те що душа. Меншовицька наволоч!

Гордiевi Байдi не вiрилося, що грунт так хутко утiкае з-пiд його нiг. На спiлку ж була вся надiя. І вiн все ще намагався робити вигляд, що справу, безперечно, полагодить. Проте обурення його перейшло вже в неприемний, тоскний страх опинитися за ворiтьми шахти, «стрiляти» десь роботи в iншому мiсцi.

– Та я й до завiдувача пiду. Старий кадровик, жартуеш, чи що?

Семен Сухий поспiшав уже на роботу.

– Аж там знайдеш управу! Йди, Гордiю, краще додому.

– Як додому? – Байда навiть зблiд. Вiн нiяк не мiг уявити, що бiльше вже йти нiкуди, i знову запалився, як у ту хвилину, коли перед ним стояв технiк Сивокiз. – Старого шахтаря скривдили – i щоб управи на них не було? Та я iм таке скажу, я…

Семен Сухий роздратовано махнув рукою й поспiшив до шахтноi будiвлi. Гордiй Байда повернув знову до контори.

Порепана дорiжка, вичовгана чунями, почала горбитися пiд його ногами. Вони плуталися й спотикалися навiть на рiвному. Семен Сухий, пiшовши, нiби занiс з собою i його силу. За волохатими вiд пороху дверима контори сидiв рожевощокий завiдувач шахти. Байда пригадав його звичку розмовляти з шахтарями тiльки двома фразами: «Ледарi!» i «Звiльню!» – i перед самими дверима зупинився. Тiло його враз обважнiло, плечi зiгнулись.

Його починав обступати чужий, ворожий свiт. Вiн був на шахтi вже стороннiм тiлом.

Почуття гiркоi образи пiдступило до горла. Байда, щоб звiльнитися вiд нього, як вiд згаги, крутив головою:

– Доки ж вони будуть знущатися?

Похила постать Сухого вiддалялася до шахти. Там були й iншi його товаришi. Вони зрозумiють, як його образили. І, нiби вилучений з табуна кiнь, Байда, замiсть контори, кинувся назад, до шахти, вiдкiля розмiрено долiтали удари об сталь – по чотири. Клiть видавала уже на-гора нiчну змiну.

Пiд естакадою, мiж горами вугiлля, сичав спiтнiлий паровоз, вовтузячись з двома побитими чорною вiспою платформами. На естакадi гримiли вагонетки, а бiля поручнiв стояв у касцi, з багнетом за плечима солдат. Байда впiзнав у ньому Ганса. Вiн тривожно поглядав униз на купки шахтарiв, якi чомусь топтались бiля схiдцiв у шахтну надбудову. По схiдцях, мружачись вiд денного свiтла, зсувалися шахтарi нiчноi змiни, схожi на обгорiлi головешки. Вiд одноi купки до другоi ходив Люй Лi й сиротливо щось приповiдав.

Байда пригадав учорашнiй випадок.

«Збираються Хабiбулу ховати!»

Але увага шахтарiв була чомусь прикута до рудоi стiни. Вони тиснулись до бiлих плям на нiй i, нiби наразившись на якусь образу, збентежено вiдходили назад.

Байда прискорив кроки. Можливо, що Семен Сухий встиг уже розповiсти про його звiльнення шахтарям. А такий вчинок, звичайно, мусить всiх обурити. Байда бiг уже до своiх товаришiв, як ображена дитина до матерi. Захеканий i схвильований, вiн ще здалеку крикнув так, щоб почули всi:

– Хiба це не знущання?

На його голос всi скинули насторожено головами. Вони говорили пошепки, весь час озираючись на варту, що маячила на подвiр'i.

Пiдбуренi Байдою шахтарi й собi заговорили смiливiше:

– Справдi, що вони, в рабiв нас хочуть обернути?

– Старий режим заводять!

І кiлька чоловiк знову пiдiйшли до рудоi стiнки, на якiй бiлiли об'яви.

– По дванадцять годин?

Бiля об'яв стояв Семен Сухий i, закинувши назад голову, мабуть щоб краще розiбрати чорнi лiтери, водив по рядках пальцем. Байда витрiщив очi й собi на бiлу пляму.

– Оце так розперезалися, – сказав Сухий, побачивши бiля себе Байду, – читай!

– «Запроваджуеться дванадцятигодинний робочий день!»

– Кажи! – недовiрливо проговорив Байда.

– А ось ще краще.

Поруч висiв другий наказ нiмецько-украiнського командування. На ньому жирним шрифтом вирiзнялися рядки:

«За псування i поламку машин i iншого шахтного майна виннi будуть заарештовуватись i вiдсилатися до Катеринослава».

Але останнiй рядок був ще загрозливiший: «За невихiд на роботу – розстрiл!»

Пiд ногами, як рiнь на березi, шелестiв штиб. Обуренi шахтарi переходили вiд одного гурту до другого, нiби шукаючи розради.

– Що ж це таке? – недомислено озиралися довкола вимазанi в сажу, маснi вiд поту шахтарi.

Байда був вражений не менше за iнших. Вiн, забувши, що його, власне, це вже не обходить, теж шукаючи вiдповiдi, безпорадно озирався навколо. У кутку стояв Гнат Убогий. Вiн щось сердито бубонiв i бив по руцi кепкою, над якою спалахами пiдносилися хмарки пороху. До нього пiдiйшов охлялий з туги Люй Лi.

– Хабiбула товалис, нада у земилю.

Вiд його слiв ставало ще тяжче.

– Вони скоро всiх закопають у землю, – сказав Убогий. – Хабiбулу поховаемо, Люй Лi. Ти не турбуйся.

– А живим що робити? – запитав Василь Моренко, трохи нахилений на прострелену ногу.

– Та дванадцять годин працювати iм не будемо! – вiдповiло разом декiлька голосiв.

– Сказяться вони!

– І за ту саму плату?

– Просто якась провокацiя!

Довкола них наелектризовувалась атмосфера. Сонце, виблискуючи на стальних обушках, викрешувало iскри, вiд яких, здавалося, зараз вибухне чорний порох. Коногони з задерикуватим виглядом штовхалися бiля Задоi, який вiдгризався вiд них з купою своiх однодумцiв. Коногони, з товстими петлями арапникiв на шиi, з виглядом уже повiшених, грiзно вертiли очима й пiдсилювали свое обурення крутими словами:

– Вам-то нiчого, що за два мiсяцi i досi не заплатили, а ми скоро виздихаемо!

– Уже й виздихаемо, – крутив докiрливо головою Задоя. – Конешно, розцiнки малуватi: вiйна. Страна бедная стала.

– Нехай у тебе позичить. А ми дурно працювати на буржуiв не будемо!

– Попросять. – І Задоя кивнув догори. Над головами на естакадi маячив солдат у касцi й з багнетом за плечима.

– І ми колись iх попросимо. Думаеш, навiки це?

Байда розповiв уже про свое звiльнення. Почуваючи пiдтримку з боку шахтарiв, вiн тепер дав волю своему обуренню. Його бас гудiв голоснiше за всiх i збуджував iнших:

– Треба тiльки купи держатися.

– Що вони тодi зроблять з нами?

– Якби ж усi так!

Треба було, щоб про це хтось крикнув голосно, i вони безпорадно озиралися довкола. Час уже було спускатися в шахту, проте шахтарi все ще топталися у дворi, не знаючи, на що зважитися.

– Як був ревком, тодi знали…

Хтось iз заднiх гукнув:

– Максим Мостовий!

Голови, як на раптовий пострiл, повернулися на голос.

Кiлька днiв тому на шахтi пройшла поголоска про втечу Мостового iз тюрми, але в це не вiрили. І от вiн з'явився. В шахтарiв заiскрилися очi, наче iм прибуло сили. Де ж вiн? За звичкою озирнулися до ворiт, але побачили тiльки каски й папахи, зирнули в iнший бiк, де пiд сонцем жеврiли iскрами вали вороного вугiлля. Мiж ними ступав Максим Мостовий. На ньому була незмiнна потерта шкiряна куртка i такi ж потертi чоботи, що по щиколотку грузли в штиб. Вiд широкого козирка на Максимове обличчя падала бузкова тiнь, пiд очима були синцi, але вiн посмiхався. Шахтарi розступилися. Мабуть, Мостовий не знае, що тут повен двiр варти й нiмцiв. Ага, помiтив! Чому ж вiн не тiкае? Шахтарi, захопленi з такоi вiдваги i пройнятi почуттям небезпеки, обступили його тiсним кiльцем. Дехто простягав руку, дехто по-приятельському штовхав пiд бiк.

– Та обережнiше, чорти, мене вже й без вас наштовхали. Чого це ви носи повiсили?

– Та ти що, не знаеш про новий наказ?

– Розстрiлами залякують? – І Максим кивнув на естакаду, на якiй стояв Ганс i завбачливо дивився в iнший бiк.

– Ти того не бiйся, – шепнув на вухо Байда.

– А чого нам боятися окупантiв? Ми дома, нехай вони бояться, бо не сьогоднi-завтра, а доведеться п'яти салом намазувати. Все ото вiд безсилля, товаришi, накази iхнi. На всiх робiтникiв тюрем не вистачить, а мертвi вугiлля iм не будуть довбати.

– А пiсля дванадцятигодинноi працi i живi стануть мертвими…

– Охлянуть!

– Правда, це правда!

– Тут хазяi ми, а не купка грабiжникiв-буржуiв.

– Ти диви, який хазяiн знайшовся, – хихикнув Задоя i штовхнув сусiду, кивнувши йому на шахтну будiвлю. Той потайки вийшов iз тугого кола й зачукикав по схiдцях на плити.

– А тепер слухайте i мiркуйте. Вiдозву нашу читали, як тут нiмцi опинилися? Читали! Так от, Радянська Украiна пiднiмае визвольну вiтчизняну вiйну. В Золотонiському повiтi, у Лубенському, у Куп'янському, у Чигиринському повiтах уже вибухнули повстання селян. Так що ж, ми не пiдтримаемо iх? Чи ми не вмiемо органiзовано виступати за своi права?

– Отож я i кажу, – гукнув Байда, – сьогоднi мене, завтра другого. Треба органiзовано, як каже Максим.

– Ось зараз його органiзують, арештанта! – продовжував Задоя.

– А ти, кнур чортiв, замовкни!

– Щоб знову шахту зупинили?

– А для вас це смерть! – клiпнув на нього Убогий.

– Салом залле, от i буде смерть!

Це сказав непевним голосом, схожим на перше кукурiкання пiвника, Ілько, який уже держався гурту коногонiв. На чорних машкарах блимнули бiлi разки зубiв, оголених посмiшкою. Ілько весь спалахнув вiд такоi пiдтримки i уваги до себе.

– Чи, може, будемо чекати, – продовжував Максим, – доки нам усiм надiнуть залiзнi браслети на руки? Он у Юр'iвцi уже поступило на завод замовлення вiд начальника державноi варти на десять пар наручних кайданiв. Ще й зразок приклав!

До нього протиснувся Гнат Убогий i хутко щось почав говорити йому на вухо.

– Всiм! – вiдказав Мостовий. – На похорон нашого товариша Хабiбули вийти всiм, товаришi! Хай знають, що ми iх не боiмось. А про iнше, – сказав вiн уже до Гната, – треба спочатку домовитися з сусiднiми шахтами, пiдготуватися!

По схiдцях задрiботiв, повертаючись назад, Задоiн посланець. За ним iшов з годинником у руцi технiк Сивокiз. Вiн зупинився на верхнiй приступцi, визивно зиркнув на голови шахтарiв i, ще раз глянувши на годинник на срiбному ланцюжку, насуплено кинув, як капiтан з рубки:

– Ви довго ще будете анекдоти розповiдати? Не знаете, коли починаеться робота? Марш до клiтi!

– Гуляйте самi, пане Сивокiз!

– Нема дурнiв, – гукнув Байда. – Це я, щоб вас не ображати на службi.

– По дванадцять годин сидiти пiд землею?

– Каторгу заводити?

– Не ходи нiхто! – знову прогудiв Байдин бас.

Сивокiз гукнув нагору:

– Десятник, а поклич сюди варту!

– Чого ти загрожуеш?

– Це тобi не старий режим!

– Ми не раби!

– Тут, здаеться, паршива вiвця появилася. – Сивокiз витяг шию i обмацав гострими очима шахтарiв. – Ага, так он хто вас пiдбурюе, дурнiв. – Вiн виглянув на естакаду й поманив нiмецького солдата. Той, нiби не помiтивши його знакiв, знову вiдвернувся в другий бiк.

Байда, спiймавши на собi Сивокозiв погляд, голосно викрикнув:

– Грошi сперва заплатiть, раз заробили люди!

– Хто тут заробив? – почув Байда позаду себе iронiчний голос. – Я буду зараз розплачуватись! – Вiн озирнувся. Рябий вартовий з пiднятим нагаем намагався продертись усередину. З протилежного боку прочищала собi дорогу незрозумiлими словами i широким багнетом зелена каска. Але шахтарi й не думали поступатись. Вони збилися ще тiснiше, i до сивоi шапки вартового загрозливо схилилося кiлька гострих дзьобiв на обушках.

Сивокiз топтався на верхнiй приступцi й нервово показував комусь пальцем у середину кола.

Вартовий витяг iз боковоi кишеньки чорний сюрчок i пронизливо засюрчав. Вiд натуги булькатi його очi, якими вiн пас шахтарiв, вилiзли на лоб, а рябе обличчя стало буряковим; у шахтарiв, навiть пiд сажею, помiтно зблiдли обличчя.

У Гордiя Байди вiд сюрчка теж злякано тьохнуло серце. Але вiн боявся зараз не за себе: всерединi й досi стояв Максим Мостовий, якому тепер нiкуди буде втекти. Байда витяг шию: з рiзних бокiв бiгли сивi шапки й зеленi каски, виставивши наперед багнети. Шахтарi похилилися, потiм, волочачи ноги, посунули, нiби едине тiло, пiд естакаду.

Попереду сичав паровоз. Нiби злякавшись бути зiм'ятим натовпом, вiн засичав ще дужче, випустив цiлу хмару пари, гучно зойкнув i завертiв колесами. Вiд шахтарiв непомiтно вiддiлився Максим Мостовий i зник у сивiй парi. Коли пара розiйшлась, не було вже нi Мостового, нi паровоза. Роздратована варта в пошуках забiгала мiж купами вугiлля. Байда рукавом витер лоб i голосно засмiявся собi в рукав: його лоскотало почуття радостi, яку вiн не знати коли переживав. Хтось шарпонув його за руку. Все ще з очима, повними смiху, Байда озирнувся.

– Ну й герой! – Останне слово само вилетiло з незакритого вiд здивування рота. За лiкоть його тримав з лютим виглядом гайдамака. Посмiшка погасла, як останнiй промiнь вечiрнього сонця гасне на шибках убогоi хати.

– Чи вже й смiятися не можна? – почуваючи наближення якогось лиха, проговорив Байда пiдупалим голосом.

– Ти менi на кутнi засмiешся! – визвiрився на нього гайдамака i стусонув у плечi. – Марш!

– Куди марш? Та не штовхайся, а то коли б сторч не став! – І вiн уже обома руками стиснув держално обушка.

Гайдамака засюрчав пiд самим вухом. Байда смикнув рукав, але в нього мiцно вчепився гайдамака, до якого на пiдмогу бiгло ще двое нiмцiв.

Шахтарi, побачивши Байду в небезпецi, кинулися було до нього на пiдмогу. Тодi солдати скинули гвинтiвки з широкими багнетами на руки i, голосно попереджаючи, закричали:

– Цюрiк!

У Байди враз ослабло все тiло, i вiн неслухняними ногами поплiвся мiж двома широкими багнетами i нагаем позаду. На естакадi все ще маячила постать у касцi з багнетом за плечима. Солдат дивився вслiд прудкому паровозовi й широко посмiхався.

Коли натовп залишився вже позаду, Байда враз озирнувся i крикнув через плече:

– А ви не будьте дурнями, чули, що казав Максим!

Гайдамака штовхнув його в плечi, вiд чого Байда нiби надкусив останне слово. Десь збоку виринув з переляканим виглядом Ілько.

– Тату, – прошептав вiн зблiдлими губами.

– Вiзьми обушок. – І Байда сунув йому в руки держално. – Іди назад, купи держись.

Вартовий випустив Байду за ворота, на майдан, на якому стояв будинок варти.



Тiло забитого Хабiбули ще й досi лежало непохованим, а дванадцятигодинний робочий день засмутив навiть однодумцiв Задоi.

Того ж вечора Гнат Убогий скликав комунiстiв в найдальшому закапелку Собачiiвки. Прийшов Семен Сухий, Гриць Духота – слюсар iз ремонтного цеху. Вiн був парубок уже в лiтах. Мав ще прийти Василь Моренко. Ставши кульгавим, вiн тепер працював у шахтi за стволового. Оце були i всi комунiсти, що залишилися в Калинiвцi. У ближчому селi – Платонiвцi, де також жили шахтарi, було ще двое надiйних, якi ходили ще в спiвчуваючих, – коваль Власов, що майже нiколи не розлучався з голосною гармонiею, i, навпаки, завжди тихий i дрiбний з обличчя учитель Безуглий.

Зв'язок з Платонiвкою тримали через Гриця Духоту, який ходив туди нiби до платонiвських дiвчат.

Цей невеличкий загiн бiльшовикiв устиг уже згуртувати довкола себе i на шахтi, i в селi немало робiтникiв i селян, що були ранiш або байдужими, або навiть вiрили есерам i меншовикам. Тепер вони складали революцiйне ядро пiдрайону. Вiд товариша, який виконував партiйнi завдання зафронтового бюро i потайки приiздив до Платонiвки, вони довiдувалися про загальне становище. Вiн же постачав i бiльшовицьку лiтературу та газети. Але останнiй раз вiн був щось з мiсяць тому. Максим Мостовий поiхав до Юр'iвки, щоб налагодити зв'язок з районним комiтетом, який уже розгорнув у пiдпiллi роботу.

Звiстка ця вплинула на присутнiх, як пiдмога на обложених у фортецi. Гриць Духота мав доповiсти про пiдготовку похорон Хабiбули. Чекали тiльки на Моренка, якому було доручено зв'язатися з шахтою номер чотири. Для конспiрацii на столi стояла пляшка каламутного самогону i миска капусти. Капуста апетитно пахла конопляною олiею. То один, то другий пучкою знiмали з миски бурштиновi пацьорки капусти i кидали в рот. Смачно приплямкуючи, вони перекидалися словами. Їхнi думки знову повернулися до становища на шахтi:

– Проти кулеметiв з голими руками що ти вдiеш? А людей розполохають.

– А головне, каже Максим, треба, щоб i iншi шахти – разом.

– Треба це дiло скорiше взяти бiльшовикам до своiх рук, а то в спiлцi тепер нароблять.

– Вони вже одверто в одну дудку грають.

– Наволоч меншовицька! Що той голомозий менi сьогоднi загнув. – Сухий пiдбив пальцем вицвiлi вуси, пiд ними посмiхнулися блiдi вуста. – Для того, каже, щоб захищати робiтникiв, треба сваритися з адмiнiстрацiею, а коли ми будемо сваритися, тодi нас розженуть…

– Ну, й пустили Байду по свiту.

– А вiн гадав – до староi кадри не причепляться.

– Забастовку треба, але таку забастовку!

– Що тобi казав Максим, Гнате?

– Скажу, ось нехай прийде Василь.

Моренко не з'являвся. Це вже починало дратувати.

– Давайте обговоримо перше питання, – сказав Семен Сухий, витер долонею вуси й поклав руки на колiна, нiби на нього навели фотографiчний апарат.

За вiкном почулися кроки.

– А чекайте, здаеться, йде! – Гнат Убогий пiдiйшов до вiкна й вiдхилив жiночу хустку, розiпнуту замiсть фiранки на iржавих гвiздках. У ту ж хвилину вiн смикнув назад кiнець хустки i перелякано втупився в присутнiх:

– Здаеться…

У дверi забарабанив важкий кулак, i разом донiсся приглушений голос:

– Вiдчинiть!

– Варта!

За столом нiхто не змiнив пози. Тiльки Гриць Духота для чогось переставив миску з капустою. У вiдчиненi дверi увiйшов, як грубо обтесана колода, начальник варти Кiт-Котенко. Із-за його спини iще витикалися сiрi папахи. Кiт-Котенко втяг червоним носом повiтря, i його зеленуватi, глибоко посадженi очi сласно заблищали.

– Панахидку справляете? – І вiн набрав пучку капусти. Жовтi волокна, упавши з-пiд рук, лягли на темному столi примхливим вiзерунком. – А хто тут хазяiн?

Гнат насуплений стояв бiля вiкна. Важкi його кулаки розпирали кишенi засмальцьованого пiджака.

– Десь вийшов.

– А ти хто такий?

Гнат мовчав.

– Я знаю його, – сказав вартовий, – це Гнат Убогий.

Начальник варти окинув поглядом темну кiмнату з голими запорошеними стiнами, стiл з трухлявих дошок.

– А це хто? – кивнув вiн до столу.

– Люди. Шахтарi нашi.

– Пiзнавай, Гекало!

Той же вартовий почав тикати на кожного пальцем i називати.

Прiзвище Духоти начальник варти пропустив повз вуха, але довiдавшись, що з бiлявими вусами – Семен Сухий, вiн витяг iз кишенi револьвер i махнув ним до дверей.

– І Убогий? От i добре. Марш вперед!

– Що це значить? – пiдвiвся збентежений Семен. Гриць з витягнутим обличчям i переполошеними очима продовжував сидiти.

– Не розмовляти! Обое заарештованi. Марш!

Гнат Убогий виразно глянув Духотi в очi, потайки показав десять пальцiв i пiшов до сiней. За ним ступив Сухий, який все ще не розумiв справжньоi причини арешту. Його збивало з пантелику, що варта не зробила трусу i залишила Гриця.

На вулицi, пiд чорною намiткою ночi, вони наздогнали Люй Лi, якого теж вела варта. Люй Лi щось говорив до них голосом ображеноi дитини.

– Розумiеш тепер? Хочуть випередити нас з похороном, – проговорив Убогий, штовхнувши лiктем Сухого.

Сухий з полегшенням зiтхнув. До таких арештiв його привчила ще полiцiя, особливо пiд Перше травня. Коли й цi нiчого нового не придумали, то теж недовго триматимуть.

Вiн не помилився: варта тiеi ж ночi потайки поховала Хабiбулу, а за два днi випустила й забраних шахтарiв.




Школа


Гордiя Байду разом з партiею заарештованих привезли до Катеринослава вночi. Із станцii iх погнали до мiста по бруку, як гонять худобу на бойню, тiльки бiля них був не один i не два гуртоправи, а з десяток гайдамакiв у смушевих шапках з червоними шличками. У Байди було гiрко на душi: «От i я став на старiсть арештантом!» Його хоч i звеличувало у власних очах те, що й вiн став революцiонером, але й засмучувала перспектива до смертi ходити з тавром арештанта. Своiми ж вухами чув, як величав Мостового Задоя.

Коли загримiли залiзнi ворота, у Байди наче обiрвалося щось всерединi, i вiн уже нiби крiзь сон бачив стертi кам'янi сходи, напiвтемний коридор i, нарештi, камеру, куди його вштовхнули i слiдом гримнули дверима. В нiс ударив важкий дух парашi i немитих людських тiл. Скiльки iх тут було! Люди лежали не тiльки на койках, а й на цементнiй пiдлозi, навiть нiкуди було поставити ноги. Байда стояв, як тума, тримаючи в руках вузлик iз парою бiлизни та шматком хлiба. Переживав вiн у шахтi не раз тяжкi хвилини, але такоi ще не доводилось. «І за що? Що Сивокоза вилаяв за правду? Що потурав на слова Мостового? А хiба Мостовий не правду казав? Хоч я й не iхньоi партii, а що правда, то правда – насильники, катюги всi гетьмани i кайзери. І Ганс теж так каже про свого Вiльгельма».

– Ще один! – почулося з койки. – Звiдки, товаришу?

Байда мiцнiше затис у руцi свiй вузлик i вiдказав коротко:

– З Донбасу. – Що з ним балакати, як воно не знати що.

– Шахтар? – нiби зрадiв в'язень.

– Шахтар!

– Зрозумiло. Це добре!

– Що ж тут доброго? Чоловiка замкнули за грати, а ти кажеш – добре, – вiдказав з темноти другий.

– Блюдолиза не замкнуть. І тих, що «моя хата скраю, я нiчого не знаю», теж не замкнуть. Значить, шахтарi разом з усiма? Ідiть сюди, товаришу. Посунься, Григоре, дай мiсце чоловiковi.

Байда, боязко озираючись, переступив через соннi тiла i спинився проти в'язня, який звiвся на лiкоть.

– Оце тут i влаштовуйтесь.

В'язнi мовчки посунулись i звiльнили краечок голих нар, тiльки один буркнув:

– І вночi немае покою.

– Винiть маму, що спiзнилась вас народити, – вiдказав перший. На вигляд йому було рокiв тридцять, на головi мав довге волосся. В'язнi ще перекидалися словами, але вони не доходили до Байди. Його мучила думка: «За гратами! Арештант!»

Коли у вiкнi, прикритому вiдхиленим козирком, засинiло небо, Байда побачив, що в невеликiй камерi набито було людей, як у нарядцi перед спуском у шахту. Та й з вигляду вони нагадували сумирних робiтникiв. Той, що сидiв пiд стiнкою, схожий був на Гната Убогого, з такими ж слiдами сажi у зморшках, другий – високий, з смiливим поглядом, – мабуть, був слюсарем. Руки так i ходили, як у Максима Мостового, – наче вiн увесь час молотком орудуе. Бiля нього сидiв чоловiк з широкою бородою i з густим волоссям на головi, пiдстриженим кружечком. Зразу було видно, що селянин. Коли тi двое носили сатиновi сорочки, то на ньому була полотняна. Мiж нарами ходив худий хлопець, в якого ще й вуса не засiялися. Якби був трохи нижчий, то саме в товаришi Ільковi. А вiн уже за гратами! Байда зиркнув на сусiдню койку. На нiй уже сидiв i потягався, аж трiщали кiсточки, той, що прилаштував його на койку. У нього було вугласте пiдборiддя, розумнi карi очi i твердий рот, але руки неспрацьованi. Все це Байда спостерiгав у щiлинки очей, якi так i не зiмкнув за цiлу нiч. Вiн чув, що у в'язницях глузують з новакiв, вигадують всякi витiвки: то охрещують, то постригають на арештанта, i намагався якось вiдтягти неприемну хвилину. Але, пiдглядаючи далi, все бiльше дивувався: в камерi не чути було нi брутальноi лайки, нi зубоскальства. І звертались вони один до одного то «товариш», то величали по батьковi, а селянина – дядьком Пилипом називали. Тiльки на хлопця казали просто – Ваня. Цей обернувся до патлатого i спитав:

– Товаришу Троян, сьогоднi новий буде чергувати по камерi?

– Нехай обживеться. Товаришу Карбований, чи не ваш оце земляк уночi прибув?

– Теж шахтар?

В'язень, схожий на Гната Убогого, глянув на Байду i покрутив головою:

– В Горлiвцi такого не бачив.

– А менi вiн щось здаеться знайомий з обличчя. Ну, товаришi, починаемо день! Вставай! Ваню, дядьку Пилипе, сьогоднi треба генеральну уборку зробити.

Йому нiхто не перечив, i Байда зрозумiв, що Троян тут за старшого. Вiн пiдвiвся й собi:

– Може, i я чим допоможу?

– Прийде i до вас черга. Звiдки?

– З Калинiвки, – уже охоче вiдказав Байда.

– Так ви, може, й товариша Мостового знаете?

– А чого б же не знати. Оце ж при ньому i взяли мене.

– Живий Мостовий? Чуете, товаришi, брехня, що пiдстрелили товариша Мостового. Ось товариш каже – бачив. Мостовий сидiв у нашiй камерi. Коли ви його бачили?

– На тому тижнi. Саме заворушка на шахтi почалась. Новий закон вивiсили, щоб дванадцять годин працювати, ну, шахтар, звичайно, збунтувався, а тут Максим – здрастуйте! Прямо в саму пащу гайдамакам. Визвольна вiйна, каже, починаеться! Думаете, впiймали?

– Йому тепер попадатися – значить, просто на шибеницю. Вiн тут тюремщикiв до сказу доводив. Як не катували – нiкого не видав. Усе допитувались, скiльки на шахтi комунiстiв, хто вони, де вони.

– А де ж iм бути? Пiшли в Червону гвардiю.

– А Мостового не вберегли. У вас там на шахтi не густо комунiстiв, Гливкий i Клим Байда, кажуть, з Червоною гвардiею пiшли. Знали такого Клима Байду? Розумний хлопець.

– Та трошки знав, – збентежено вiдказав Гордiй. – Тiльки, виходить, не зовсiм.

– А вас як звати?

– Байда! – вiдрубав вiн, враз вiдчувши гордiсть за сина.

Тепер збентежився Троян. До них пробирався, витягнувши худу шию, цибатий парубiйко. Троян непомiтно штовхнув Байду колiном.

– Однофамiлець, чи як? – І знову штовхнув колiном.

Припустився раз Гордiй дурницi з сином, нiчого грiха таiти – сплохував, але вдруге вiн не вiдмовиться вiд сина. Люди вихваляють, так нехай знають, хто його батько. Тiльки чого цей Троян моргае? – Вiн зирнув на цибатого парубiйка, його сухе обличчя з тонкими губами не сподобалось Байдi, i вiн сказав ухильно:

– Та в нас Байдами цiлий куток заселений.

– А я гадав, ви щось за Клима знаете, – сказав цибатий. – Я тут, у Катеринославi, з ним познайомився. Вiн приiздив на конференцiю делегатом вiд вас, пам'ятаете?

Байда хотiв уже сказати: «Бач, а вiд батька й потаiвся!», але знову Троянова нога наступила на чобiт. «Може, такий, що винюхуе?» І вiн уже сердито вiдказав:

– Наше дiло вугiлля довбати.



За тиждень Гордiй Байда зовсiм уже звик до свого становища. Цибатого парубка чомусь перевели до iншоi камери – i в'язнi тепер не таiлись. Так вiн довiдався, що Троян – учитель iз Запорiжжя i був «того ж духу, що й Мостовий», комунiст, а взяли на мiтингу. Карбований збурював шахтарiв на страйк. Вiн не був партiйним, але в суперечках завжди тримав руку Трояна. Той, що мав руки слюсаря, таки й був слюсарем iз луганського заводу, прозивався Косов. Теж комунiст i воював у Першому соцiалiстичному загонi, який органiзував Клим Ворошилов. Кажуть, робiтник iз того ж заводу. Косов попався нiмцям iз зброею в руках. Тепер на нього чекала, мабуть, шибениця, але вiн був життерадiсний, хоч пiсля кожного допиту повертався з новими синяками. Дядька Пилипа iз Чаплiiв посадили за те, що виступав на сходцi селян за резолюцiю, щоб не давати Центральнiй Радi хлiба.

– А навiщо Радi хлiб? – здивувався Гордiй Байда, який давно вiдiрвався вiд села.

У розмову втрутився Троян:

– Як – навiщо? А чим платити нiмцям за те, що допомагають добродiям з Центральноi Ради душити революцiю? Треба ж, як домовились, одного хлiба дати шiстдесят тисяч пудiв та рогатоi худоби бiля трьох мiльйонiв пудiв.

– Шутка! – сказав дядько Пилип. – Три мiльйони! Сам не iж, а iм вiддай. І лiсу ще, читали, – триста вагонiв. Тут сушиш голову, де б його хоч на крокви дiстати. Або узяти хоч шкiру. Тут не знаеш, як тi чоботи справити, а iм вiддай аж сто п'ятдесят тисяч шкур.

– Та ще додайте – рiзноi руди та залiза мiльйони пудiв.

– А ти, дядьку, кiлочками плiши. Ну я й виступив перед народом: «Не давайте хлiба панам з Центральноi Ради!»

Серед в'язнiв був i партизан iз Сновського революцiйного загону, що його органiзував iз залiзничникiв Микола Щорс. Кремезного вагаря звали Михайло Дрозд. Вiн все ще носив солдатську сiру шинелю, в якiй просидiв два роки в окопах. Саме оповiдання Дрозда найбiльше полюбляв слухати Гордiй Байда.

– А так не приймають? – допитувався вiн.

– Паршива вiвця всю отару перепортить. Нi, у нас строго на цей щот: хочеш бути партизаном – склади клятву: перше – безумовно коритися виборному начальниковi. Друге – не ремствуючи виконувати наряди i службу: не крути носом, хоч i не подобаеться. Трете – не ставити жодних вимог, бо все, що можна зробити, i без тебе зроблять. Четверте – не вживати нiчого спиртного. Боже сохрани! Нап'еться, а через нього весь загiн може в бiду потрапити. А за грабунки i насильство – розстрiл. Зразу. Тут тобi суд, тут тобi й розправа. Ми – народнi месники, а не найманi головорiзи.

– Добре командуе ваш Щорс. Вiн що, офiцер?

– Кажуть: «Куриця не птиця, прапорщик не офiцер».

– А що ж, на них вiйна трималась, на прапорщиках.

– Саме головне – дiло знае: ви б подивились, яка дисциплiна. Одним словом – бiльшовик! До самого Ленiна iздив.

Про Ленiна в камерi згадували часто, i у Байди склалася про нього думка як про людину, вiд одного погляду якоi царi i iх мiнiстри розбiгаються, як рудi мишi.

– Строгий?

– Товариш Ленiн? Командир каже, тiльки з батьком рiдним можна так побалакати (у Байди нiби шпичками закололо щоки). Цiкавився, який настрiй серед робiтникiв, як живуть селяни.

– Значить, наш, – сказав Байда, – коли не забувае про робiтника.

– І про мужика думае, – вставив дядько Пилип. – Чому? Бо мужик завжди правдi вiрний, вiн не жмикрут.

Троян, мабуть, теж прислухався до розмови, хоч i сидiв осторонь, бо обернувся й сказав:

– Правильно, дядьку Пилипе! Панам та iх пiдголоскам, – i вiн кивнув у куток, де сидiв лисенький чоловiчок, на прiзвище Попсуй, – iм би дуже хотiлося, щоб однi до лiса, а другi до бiса.

– Зi слiпим дороги не знайдеш, – вiдказав Попсуй. – Це не нами вигадано.

Попсуй був у пенсне, з гостренькою борiдкою, з кругленьким черевцем. Йому носили щодня передачки, якi вiн, вiдвертаючись у куток, намагався сам з'iсти все до крихти. Коли всi iншi потрапили до в'язницi за опiр нiмецьким окупантам i Центральнiй Радi, то Попсуй опинився за гратами за якусь махiнацiю в судi, де вiн виступав як адвокат. Але Попсуй вважав, що й вiн «жертва» революцii. Вiн говорив так красномовно, що залюбки його слухали, але коли заходила мова про Жовтневу революцiю, Троян завжди заганяв його на слизьке.

Байда спочатку навiть не розумiв, чого вони сперечаються – обидва проти царя, обидва за революцiю, а сперечаються. Одне тiльки iх рiзнило: в словах Трояна завжди чулась зненависть до панiв, до експлуататорiв, а Попсуй усе серединка на половинку. А коли ще й дядько Пилип пiсля одноi такоi суперечки сказав, кивнувши на Попсуя: «Сказано, пан: iсть мужицький хлiб, а мужика нi в що не ставить!» – Байдi стало зрозумiло, що не одним вони миром мазанi.

З того часу Байда перестав слухати розказнi Попсуя i завжди тримав руку Трояна. Якось Троян одержав з волi записку в цигарках i враз визвiрився на Попсуя:

– От до чого довела ваша заяча полiтика: гетьман уже вiдновлюе власнiсть на землю, фабрики й заводи знову повертае хазяям.

– Я його не обирав, гетьмана!

– Так потакав.

– Тепер вони так прикрутять, що й на печi нiхто не всидить, – сказав дядько Пилип.

– Попсуi всидять, – кивнув Косов. – Меншовики й до гетьмана присусiдяться.

– Я комiсарiв не потребую! – враз заверещав Попсуй. – Може, гадаете, що це Луганський загiн?

Косов зблiд. Саме про його комiсарювання в загонi й допитувався слiдчий. Знало про це лише кiлька чоловiк у камерi. Вiн стиснув кулаки й кинувся до Попсуя, але мiж ними став Троян:

– Чекай, Косов. Винюхав, значить?

– Не ваша справа! Я не бажаю з вами балакати, я, я… – i вiн затарабанив у дверi.

Але в очко визвiрився вартовий i загрозливо гаркнув:

– Вiдiйди, шпана!

– Як вiн зразу його впiзнав! – зареготав Карбований.

Того ж вечора Попсуя викликали на допит. За пiвгодини вiн повернувся, i, намагаючись нiкому не дивитися в очi, зiбрав своi речi, i, навiть нi з ким не попрощавшись, пiшов. Серед ночi викликали слюсаря Косова. Назад вiн уже не повернувся. В камерi не спали до самого ранку. Троян ходив зосереджений, з мiцно стиснутими губами, а коли побачив, що всi перейнялись якимось страхом, з докором сказав:

– Без жертв, товаришi, не обiйдемось. На те боротьба. Тепер самi побачили, як попсуi продають революцiю. Ідiть-но сюди, будемо газету читати, а потiм скажу, як вона потрапила до нас.

Розгорнувши газету, Троян вдоволено вигукнув:

– Ну от, я ж казав, що народ не буде ходити в нiмецькому ярмi. Забастували залiзничники! Це ж яка допомога селянам! Нiмцi тепер не зможуть вивозити хлiб, перекидати вiйська для придушення повстань. От вам, товаришi, плоди нашоi агiтацii. А тепер ще треба, щоб шахти стали. Чуете, товаришi шахтарi? Та проти такоi сили не те що триста тисяч окупантiв, а й удвое бiльше нiчого не вдiють! Навiть коли й зламають страйк залiзничникiв, усе одно паровози без вугiлля не поiдуть. А не поiдуть паровози – не вивезуть хлiба, лiсу, руди. От як одне за друге чiпляеться.

А через кiлька днiв по тому в камерi з'явилися i залiзничники. Один був машинiст, другий – слюсар iз депо, а третiй – мастильник. Їх зустрiли як героiв.

– Держитесь, товаришi?

– Забастовка росте?

– Всi вже залiзницi Украiни стали! – сказав машинiст.

– Ура! ура! – закричали в'язнi.

– Качати залiзничникiв!

Дехто взявся за машинiста, але вiн болiсно крякнув i сказав:

– Мене вже i без вас покачали гайдамаки, аж дихнути не можу.

– Дома взяли, чи як?

– Облаву на Чечелiвцi зробили. Бiльше тисячi робiтникiв затримали. А в нiмецького офiцера i список уже був. Декого провели пiд конвоем до паровозiв, а нас оце сюди.

– Ми тут довго не засидимось, – вставив мастильник, – нашого брата в концентрацiйнi табори вiдсилають, аж у Бiлу на Пiдляшшi.

– Що ще нового на волi? – спитав Байда.

– Де та воля, товаришу? Вся Украiна тепер стала тюрмою. А ви чи не шахтар, бува?

– Вгадав!

– Ну то вам цiкаво почути: по всьому Донбасу й Криворiжжю забастовки почались.

– Неначе пiдслухали тебе, товаришу Троян! – з захопленням вигукнув Карбований.

– Бо один центр керуе, – вiдказав Троян. – Товариш Ленiн думае не тiльки за Росiю, а за всiх трудящих.

– Це правильно, товаришу, якби не допомогли петроградськi робiтники, може б, нiмецькi окупанти вже й зламали залiзничникiв.

– Про яку допомогу кажете?

– Шкода, не захопив вiдозви.

– А я приховав, – сказав слюсар депо i витяг iз кепки клаптик паперу.

– Та ти своiми словами!

– А навiщо менi вигадувати? Нате читайте.

– Це вiд Петроградського комiтету РКП(б), – сказав Троян, взявши вiдозву до своiх рук. – Про страйк залiзничникiв. – Вiн пробiг очима першi рядки, потiм пiдвищив голос: «…Хто може, хто повинен прийти iм на допомогу? Ми, iхнi брати по боротьбi – росiйськi пролетарi i в першу чергу передовий загiн робiтникiв Росii – революцiйний пролетарiат Петрограда… Нехай кожен пiтерський робiтник, робiтниця, матрос, червоноармiець принесе свою лепту на велику справу визволення украiнських братiв, що страждають у капiталiстичному рабствi!»

– Ну, товаришi, – сказав Троян, пiднявши голову, – чули? «Брати по боротьбi – росiйськi пролетарi!» З такими братами нас нiяка сила нiколи не зламае!




Чекали на сигнал


Назад до Калинiвки Гордiй Байда повернувся, коли вже надворi стояли холоднi, прозорi днi й темнi осiннi ночi. За цей час його дружина Харита ще бiльше висохла i почорнiла. Вперше за останнi роки тепле, нiжне почуття прокинулося в його серцi:

– Покрiпись, старенька, чув, недовго вже iм верховодити. Погано ти, Ільку, матiр годував!

– А iх скiльки не годуй – однаково.

Ілько вилюднiв, поширшав у плечах, ще бiльше став з обличчя подiбний до Клима, але вiд батькових очей не заховалась i рiзниця. Уже третiй мiсяць вiн працював за коногона i тепер на кожному кроцi словами й рухами, не завжди чемними, намагався копiювати найбiльших шибайголiв iз коногонiв.

– А в нас пiшла чутка, що вас уже копнули.

Ілько сказав це цiлком байдуже i так же байдуже чвиркнув крiзь зуби, як це робив Гарасько. Вражений Байда похитав головою. Харита, вiдчувши докiрливий чоловiкiв погляд, глибоко зiтхнула:

– Як з цепу хлопець зiрвався.

– Щось ти, дивлюсь я, вiд рук вiдбився, Ільку. Хто це тебе просвiщае?

Ілько пхекнув i взявся за шапку:

– Став би я просвiщатися. Всякою мурою займатися. У нас своя програма.

– У кого це – в нас?

Ілько хотiв сказати: «В анархiстiв!», але Гарасько наказав йому мовчати, що е така «партiя» на шахтi, i вiн тiльки буркнув «у нас» i замовк.

– Може, в тебе з Гараськом? Ти й досi водишся з цим гицлем? У Гараська звiсно яка програма – байдики бити. Ото його програма.

Гордiй Байда за п'ять мiсяцiв сидiння у в'язницi мав час i нагоду наслухатися про партii та програми i згадав, як Клим теж про партii говорив:

– Чуеш, Харито, про Клима i в тюрмi не раз менi казали – на великого чоловiка росте. Розумний хлопець. – І з гордiстю подумав, що й сам би тепер мiг де в чiм повчити Клима з полiтики.

Ранiше Байда не звертав жодноi уваги на дiтей, хiба, розчулений горiлкою, на пiсенний лад пускав сльозу: «Сини моi, соколи». Тверезим вiн мiркував iнакше: «Якось повиростають, адже ми виросли». Але зараз Ількове шибайголовство вразило його неприемно, навiть боляче. Вiдчуваючи свою провину перед Климом, що вийшов у люди i без його, батьковоi, допомоги, навiть бiльше, переборовши батькову впертiсть, що тепер шпичками штрикала його совiсть, Гордiй Байда, не певний, що зможе ще й сам прислужитися революцii, не одну нiч, сидячи у в'язницi, думав над тим, щоб хоч менший син Ілько мiг колись сказати, що батько напугав його на розум. «Вийшла з Климом у мене помилка, а вже Ільковi шлях ясний. Подякують люди Климовi, подякують Ільковi, не забудуть i батька iхнього». Розбещений за його вiдсутнiсть, Ілько тривогою наповнив батькове серце. В сiрих очах пiд навислими стрiхами кошлатих брiв проступила скорбота.

– А в тюрмi були такi завбiльшки, як i ти. Теж революцiю робили. Ваня такий був. Що ж вiн утнув з гайдамаками? Розвiшали вони унiверсал iхнiй, як манiфест нiби, що тепер, мовляв, наша Украiна самостiйна. Ваня i подописував на цих афiшах: «Вiд Киева до Берлiна самостiйна Украiна!» І тобi пора за розум братися.

– А в нас своя партiя, – задерикувато сказав Ілько.

– Он як, цiла партiя? І багато ж вас у партii?

– Хоч i небагато, зате варта i та боiться нас.

– Кого це – «нас»?

– Гараська, Митька Куцого i… мене. Нехай тiльки тронуть.

– Що, Митько Куций уже повернувся?

– Давно. Усi пальцi в перснях, а годинник який! І днi, i мiсяцi показуе.

– А варта не чiпае?

– Нехай тiльки спробуе зачепити, так наша партiя iй покаже. У Митька шпалер хiба ж такий!

– Попався б вiн Климовi. Барахольник. А що тут про Клима говорять?

Ілько зневажливо махнув рукою:

– Комiсаром, кажуть, у армii наставили. Хто тiльки що вiзьме – зразу розстрiлюе. Псих!

– Зате ти, дурню, розумний. Щоб ти менi про цих лоботрясiв бiльше не згадував. А то я всю твою партiю як спiймаю за вуха, так не те що шпалери, а й штани погубите.

Ілько розтяг зневажливо губи й пiшов з хати.

– Що з цього хлопця вийде? – похитала Харита головою. – Самогон уже почав дудлити.

– Хулiган вийде, як не схаменеться, архимник, от що!

– У iнших дiти – серце радiе. Кажу: «Чого ти iх цураешся? Хоч би й Василь Моренко – гарний хлопець. Чого ти злигався з цими антихристами?» – «Тi, – каже, – бiльше до комунii хилять, а я другоi партii». Що це за партiя така? Один ракло, а другий босявка. Ото тiльки й знають бешкетувати та собак дражнити.

– Яка там партiя! – роздратовано вiдказав Байда. – Босота, а не партiя. Партiя комунiстичеська – ото партiя.

Того ж вечора до маленькоi Байдиноi землянки завiтали Семен Сухий i Гирич. Їхня настороженiсть i стурбованi погляди на хатину, в якiй сидiла принишкла Харита, здивували Байду.

– Що це ви як на жаринах сидите?

– Тепер i товаришевi своему не вiриш, – пояснив Гирич. – Ілька вашого вдома немае?

Байду це запитання гостро штрикнуло в саме серце. Вiн аж пересмикнувся увесь:

– Десь вештаеться. Та воно ще дурне, вигадали тут якусь партiю з Гараськом.

– Через таких дурних у нас уже немало запроторили в Берестя.

– А то й у Сiлезькi руднi, – додав Семен Сухий. Вiн був усе такий же спокiйний, врiвноважений i потайний, але Байда тепер не мав сумнiву, що Семен – партiйний, бiльшовик. Почуття образи, що той ховався навiть вiд нього, десь ворухнулось усерединi, але вiн тут же подумав: «Правильно робив – такий час».

– А Гнат Убогий ще в живих лiчиться?

– Працюе собi. Поки ще не чiпають.

– Тiльки з ока не спускають.

Вiн i про цього подумав так само, як i про Сухого, i вголос сказав:

– Молодчина!

– Що ж там чувати по iнших краях? – запитав Гирич.

– Та дещо й ми чували. Тiльки до тюрми не всяка й чутка доходить. Кажуть, селяни у Звенигородцi дуже заворушились.

– Це й ми чули, – вставив Семен Сухий, який досi нiби придивлявся до Байди. – Бiльше п'ятнадцяти тисяч повстанцiв обложили Лисянку, це на Киiвщинi, кажуть. Навiть Звенигородку захопили. Мiсто! А все з чого почалось? Бiльшовики очi розкрили, що за гетьмана чортового батька землю одержать. А гетьман сидiтиме, доки тут сидiтимуть нiмецькi окупанти. Повстання потiм перекинулось на Таращу. Зiбралась уже хiба ж така сила! Навiть п'ять гармат своiх мали. А в Сквирi почули, та й собi, а в Каневi й собi. Такого, кажуть, дали нiмцям прочухана, що довелося цiлу армiю стягти. І то билися аж два мiсяцi.

– Якби i в нас так, – сказав Гирич.

– А чого ж, ми теж непогано почали було. Чув, Гордiю, яку ми тут забастовку провели?

– Чув, чув, та щось ненадовго вас вистачило.

– Сам знаеш, хто залишився на шахтах. Але тепер маемо науку. Ота варта до того вже знущаеться, що й нiмцiв перевершила.

– Загибель, мабуть, свою чуе, – сказав Байда. – При кордонi, кажуть, червонi вже частенько заскакують. Там Щорс так цiлий полк нiби органiзував з партизанiв.

– А коли ж тi партизани сюди дiйдуть? – допитувався Гирич з надiею в голосi. – Чують же, що стогне робочий люд.

Байда поворушив посмiшкою своi обвислi вуси.

– Постогне, постогне та й за розум вiзьметься.

Тепер посмiхнувся вдоволено Сухий:

– Правильно, Гордiю.

– А то ж як? – задоволений з похвали, вiдказав Байда. – Як кажуть: «На Бога надiйся, а свiй розум май!» Самим треба подумати про себе, а в Росii, мабуть, i без нас вистачить фронтiв. – І вiн дiстав потертий клаптик газети «Донецкий пролетарий». – Ви думаете, Червонiй армii робити нiчого? На пiвночi, це десь там аж бiля Архангельська, де Соловецький монастир, висадились англiйцi, американцi, французи й бельгiйцi.

– Так це ж нашi союзники.

– Царевi та панам були союзники, – пояснив Семен Сухий.

– От-от, а на робочих пригнали в Бiле море цiлий караван з гарматами. А для чого? Щоб повернути панiв на свое мiсце! У Сибiру полонених чехословакiв теж обдурили меншовики та есери: пристали до Колчака, який себе за правителя видае. А iм допомагае японець i якiсь австралiйцi, що до iхньоi землi, кажуть, з мiсяць треба морем-океаном плисти. І вп'ять же, американцi i французи й тут допомагають. Тепер, вiзьмемо, на Кавказi – наступають англiйцi з турками. Нафта iм кортить. У Бiлорусii, як i в нас на Украiнi, нiмець пшеничку й вугiлля цупить. Знову ж таки з Чорного моря висiли греки i тi ж таки французи з англiйцями.

Вiн аж упрiв вiд напруження, намагаючись пригадати написане в газетцi, до якоi зиркав тiльки одним оком. Для переконливостi Байда з кожним новим фронтом ляпав по клаптику паперу широкою долонею, нiби складаючи пiд неi ворогiв.

– Це ж тiльки… – вiн хотiв сказати – «iнтервенти», але слово не давалось. Байда плюнув i твердо вимовив: – Напасники, а ще й своя контра. От пiд Царицином бiлi генерали насiли на Донецьку нашу армiю. Мошки, мабуть, менше на болотi, нiж ворогiв, що посунули на совецьку власть. А ти кажеш: чого не допомагають? Самим треба братися до дiла! – скiнчив вiн повчальним тоном i не без гордостi глянув на своiх гостей.

– Та хiба ж ми самi осилимо? – уже пригнiченим голосом, злякавшись такоi навали, викрикнув Гирич. – У них офiцери, генерали.

– Будуть i в нас генерали, тiльки своi, з робочих, – вставив Семен Сухий. – Хто командуе Донецькою армiею, знаеш?

– А хто?

– Такий же, як i ти, робiтник iз луганського заводу – Клим, товариш Ворошилов. Ну, що там ще чувати?

– А ти хiба не знаеш? – i собi запитав Байда, даючи зрозумiти, що тепер перед ним можна не критися.

– Може, в тебе свiжiшi новини?

– Скоро нiби почнеться, – вiдповiв Байда, притишивши голос. – Усi чекають тiльки на сигнал. Чи в нас тут думають про це?

Семен Сухий, видно було по всьому, радiв про себе. Перед ним сидiв зовсiм iнший Байда.

– Та й ми не сидимо склавши руки. Але чим бiльше буде людей про це турбуватися, тим краще. Бачу, що й тобi воно болить, а думаеш тепер ти правильно, Гордiю. Іди й агiтуй людей, розповiдай, що чув, що бачив, за що кидають кращих людей до в'язниць.

Байда, не пiдготовлений до такоi пропозицii, розгублено вiдказав:

– Хiба розумнiших не знайдеться? То ж треба партiйному бути.

– І про це пора вже тобi подумати. Самим за себе треба дбати, а не чекати, щоб нас вели за ручку.

– Я хотiв би спочатку на роботу стати.

Гостi одвели очi.

– Треба буде спробувати. Гриць Духота на восьмому номерi влаштувався.

Гордiй Байда пересмикнув губами. Це питання поки що вирiшив за них Сивокiз. Вiн нiби навмисне зустрiвся першим у селищi:

– З курорту? Мабуть, добре вiдпочив? – Сивокiз глузливо оглядав його охлялу постать.

– Та ще обушок з рук не випаде. – Байда сказав це не без задньоi думки. Вiн був певен, що Сивокiз догадаеться, до чого тут обушок.

Технiк стяг губи набiк, насупився:

– Обушком не обушком, а язиком, напевне, будеш працювати. Ти ще не здумай швендяти менi по шахтi.

– Прокажений я, чи що?

– Прокажених, може, треба тiльки за мiсто вивозити, а таких, як ви, й стрiляти мало. Каламутите, iдоли, Росiю.

– Оце нiби ми й про роботу побалакали?

– Оце й побалакали. А хочеш роботу, можна дати. – Вiн прищурився i з витримкою втупився йому просто в очi. – Може, ти порозумнiшав за цей час? Тебе вони не будуть боятися. Робота неважка: коли-не-коли менi б сказав, хто там базiкае. Про це можеш ще подумати, i тодi виходь на роботу.

– Як Юда, значить, Cyca Христа? – збурена кров ударила Байдi в лице. Образа на технiка знову стиснула його кулаки. Але Сивокiз, мабуть, теж згадав колишню образу i тепер, почуваючи свою зверхнiсть, уже одверто знущався з Байди:

– Бiльшовики ж кажуть, що не було Христа. Все це, мовляв, вигадка. А раз вигадка, значить, i грiх – вигадка. Я ж тебе не силую! – Вiн знизав плечима. – Не ти перший. Брикались i iншi, доки дурощi сидiли в головi.

Про це Байда не хотiв говорити товаришам. Вiн ще попробуе, як Гриць Духота, «пострiляти» роботи на iнших шахтах. Не скрiзь же засiли сивокози. Вiд його пропозицii Байдi неприемно шкрябало на серцi, нiби вiн уже вчинив цю мерзоту над своiми товаришами. Прощаючись, Семен Сухий пошепки сказав:

– Максим Мостовий учора був. Треба тобi буде з ним побачитись.

– А в кого вiн стоiть?

– Вiн десь поiхав. Повернеться – скажу.

Ще не розвiявся дим вiд цигарок, як дверi знов прочинились i в хату вскочила Маруся. Струнка, вродлива, мов купана в любистку, вона внесла з собою запах осiннього бадьорого вiтру. Вiд нього у Марусi горiли матовi щоки, на якi дражливо спадали чорненькi кучерики, а круглi сiрi очi вигравали переблисками. Побачивши Гордiя Байду, вона здивовано звела тоненькi брови.

– А я й не чула, здрастуйте, дядьку Гордiю! Здрастуйте, Петрiвно!

– Здоров, здоров, дочко. Чи по сусiдству живеш?

Маруся знiяковiла, повела плечем i нiби вперше помiтила, що на кофтi е поли, а на них рiжечки.

– Нiде солi не дiстану, хоч би пучку.

Харита витерла пальцями кутики губ i обласкала ii добрими очима.

– Здоров, доню. Вона, спасибi ш, частенько мене навiдувала. Посидимо, посумуемо, поплачемо разом – воно й веселiше стане.

Маруся гнула-розгинала мiж пальцями рiжечок поли.

– Може, про наших що-небудь чули?

– Про наших? – Байда кивнув головою, й посмiшка скотилась по вусах. – Не там же я, дочко, був, де ти думаеш.

Вона ще бiльше зашарiлась i вже не пiдiймала очей, прикритих довгими вiями.

– Ви знову вибшником пiдете в шахту?

– Мабуть! – Байда наморщив чоло. – Мабуть!

– А ви бачили такi книжки, що комiсари читають?

– Комiсари? А тобi навiщо такi книжки?

Почуваючи, як спалахнули не тiльки щоки, а й вуха, дiвчина прудко кинулася до дверей:

– Прощавайте!

– Ти ж солi питала!

Але Маруся, затуливши долонями лице, вже вискочила на вулицю.

– Все про Клима перепитуе, – хитнула iй услiд Харита.

– Гарна дiвчина, алюрна. Працюе?

– Та працюе. Почула вiд Митька Куцого, що Клима на комiсара наставлено, зажурилася. Бачу, дiвчина щось носить на серцi. Чи не Ілько, думаю, дражнить, бачу ж – в'язне до дiвчини. Питаю: «Що тобi, дочко?» – «Куди менi, – каже, – темнiй, думати про комiсарiв». – «А ти почитай, – кажу iй, – книжку. Клим, бувало, i не iсть i не п'е, та все у ту книжку носом». Так то тiльки й чути було на кутку Марусин голос. А зараз як ногу вломила. Може, й справдi на вченiе пiшла. Удень-то знаю, що на шахтi працюе.

Гордiй Байда бачив, що його дружина, знесилена постiйною роботою бiля ночов з брудною бiлизною шахтарiв, солодко мрiе про невiстку, за якою у неi, може б, спочили натрудженi руки, але ii мрii зараз не доходили до нього. Голову сушила думка про злиднi, якi ще голоднiшими очима свiтили тепер з вогких куткiв землянки.

Всю нiч Гордiй Байда рипiв лiжком, чув, як прийшов Ілько i, не роздягаючись, упав на постiль; у хатi запахло перегорiлим самогоном.

– Ільку, Ільку!

На його голос нiхто не обiзвався, тiльки в хатинцi зарипiло лiжко пiд Харитою, i вона зiтхнула. Повз вiконце хтось пройшов, обережно ступаючи, i причаiвся. Байда згадав слова Семена Сухого: «Шпигунство розвелось у нас». Вiн затаiв дух. На шахтi невтомно чохкав паровик i знову нагадував йому про потребу «стрiляти» роботу. Потiм вiдчинилось вiконце, i в нього влiз непомiрно бiльший за вiконце хитрий i улесливий Задоя.

Зiскочивши зi столу на короткi ноги, вiн присiв на лiжко i, хитро пiдморгуючи, почав говорити:

– Даремно ти, Гордiю, не погодився ото на предложенiе Сивокоза. От я, напримiр, побалакаю з ним, хто про що думае, дивись – i упряжечка набiгла. Дурень думкою багатiе, на всякi революцii надiеться, а мене ще батько колись учив: «Хочеш бути зверху, клади другого пiд спiд». А то ще дiд казав: «Покiрне телятко двi матки ссе». Старi люди мудрi були. У нас на селi урядник ручку менi подавав, а чому? Бо користь вiд мене мав: усiх забастовщикiв з ним вивели. А стукнула вiйна, i вiн мене не забув: «Іди, – каже, – Задоя, на шахти, там усi военнозобов'язанi, а то iнакше на вiйну заберуть. А хочеш, до полiцii поступай». Полiцiя, звичайно, дiло чисте. Тiльки в революцiю легко могли й ухекати. А кому була потрiбна ця революцiя? Менi? Я на шахту в хромових чоботях прийшов, дома без чарки за стiл не сiдав. І царевi був угодний, бо допомагав душити отих, що кричали: «Геть старий режим!» Хiба нам погано жилося за старого режиму? Тобi, примiром, Гордiю, хiба погано ранiше жилося, що ти невдовольствiе показуеш?

– Як менi жилося ранiше, за старого режиму? Так слухай же, Задоя ти паршива.

І вiн почав розповiдати:

– Служив колись я на шахтi Биковенка, може, чув, бiля Гришиного. Шахтар на цiй шахтi був усе бiльше безпаспортний. Звiдкiля такi виходили? Не знаю. Сам-то я iз села прийшов: продав отакому ж жмикрутовi, як ти, надiл на подушне i пiшов свiт заочi. На шахтi Биковенка працював я у рядчика Деригуза, Оксентiя Петровича. Такий же, як ти, коротконогий, а очi нiби осокою прорiзанi. Хитрий був чоловiк. Працював тодi шахтар по дванадцять годин без просвiтку. В день получки Деригуз надiвав плисову жилетку, срiбний ланцюжок через увесь живiт, мастив оливою голову, ставив на стiл журавля з горiлкою, дiставав рахiвницю, табель i, весь сяючи, як мiдний п'ятак, починав викликати. Пiдходить моя черга.

«Найняв я тебе, – каже, – Гордiю, бiльше з жалостi: сила в тобi велика, а даром пропадае, – пiдморгуе й пiдносить повну склянку горiлки. – Ану, – каже, – хильни». – Випиваю горiлку, ущипнув трохи хлiба, щоб заiсти.

«Ну, а тепер, – каже, – давай порахуемось». – А в мене вiд горiлки душа вже танцюе.

«Штани ти брав?» – Штани я справдi брав.

«Чунi брав?» – І чунi брав.

Оксентiй Петрович скинув одну кiсточку, скинув другу.

«А семигривеника я тобi позичав?» – Я добре пам'ятаю, що тiльки гривеника.

«Здаеться, – кажу, – не семигривеника».

«Те, що здаеться, ще не факт», – каже. І ще кiсточку на рахiвницi – кидь.

«А шiсть раз по двадцять, – i клацае пiд горлом пальцем. – Було таке?»

«Може, й було».

«Було, було», – каже. І ще кiсточку – кидь. Бачу, i кiсточок уже мало зостаеться! «Ex, – думаю, – за вiщо ж я руки, ноги надсаджував?» А Оксентiй Петрович ще привiтнiше:

«Гарнi ви хлопцi. З такими iще по склянцi не грiх. Вип'еш, чи що?»

І наливае знову повну. А в мене вже душа розходилась.

«Давай!» – І одним духом до дна. І такий менi ублажливий вже здаеться Деригуз, наче нiколи й не був стервом.

«От усi ви такi, – каже, – а завтра будете катом називати. Тобi й грошi потрiбнi?»

«Потрiбнi грошi. Жiнка, – кажу, – гола, сам голий».

«Так бери в мене черевики. Отож залишилось пiвтора карбованця, а решту вiдробиш».

«Вiдроблю, – кажу, – Оксентiю Петровичу!» – Хоч черевики пiвтора карбованця й не вартi, а тут ще душа горiлки просить. Деригуз на це тiльки й чекае. Скiнчить видачу получки i останнi краплини вицiдить iз журавля. Це б тiльки починати получку, а горiлки вже нема.

«Бери, чортяко, останнi, тiльки дiставай!»

«Та де вже наше не пропадало, – каже. – Не можу, – каже, – я бачити, як людина мучиться. Така вже в мене характернiсть м'яка».

«Пошукати тiльки такоi», – думаемо про себе.

А вiн уже дiстае iще четвертину.

«Пiдходьте по черзi».

Шахтарi юрбою пхаються до столу. Деригуз знову наливае кожному по склянцi й приказуе:

«А за годину ще по пiвстiльки дам, тiльки лягайте до бiса спати та й на роботу. Це ж, не забудьте, по тридцять копiйок».

Шахтар, бувало, вип'е, чвиркне крiзь зуби – ото i вся закуска, лягае на пiл i вслухаеться, як цокае велика «цибуля» перед Деригузом на столi. Ще й черга, бувало, не скiнчилась, а вже хто-небудь пiдводить свою патлату голову й гукае:

«А я вже нарахував годину!»

Та Деригуза не обдуриш: вiн сидить, як копиця на полi, i цiдить крiзь зуби:

«Ти навчися попереду хоч до десяти лiчити».

Капають хвилини, як коломазь iз мазницi. Щоб скоротити час, починаемо спiвати:

Спустился рано утром в шахту
К своей лошадке вороной,
Сцепил я партию крючками
И мчался прямо под забой.

Вот мчится партия с востока
По узкой длинной коренной,
И молодому коногону
Кричит братишка тормозной…

«Уже, мабуть, i друга година минула», – перебивае хто-небудь.

А Деригуз мов не чуе, сидить, ручки на пузi зложивши, та пiд пiсню хилитаеться. Потiм одкрие одне око, зизом гляне на свою «цибулю» i знову хитаеться. А ми страждаемо i знову спiваемо. Деригуз пiдспiвуе тоненько, як козеня, i сльозу пускае. Плаче, стерво, i нас на сльозу збивае. По вiкнах дощ ляпотить, у казармi болото, а на душi ще бiльше.

«Доки ж ти мучитимеш православних? – Був у нас один такий розстрига-пiп, Северином звали. – Доки, питае, – дражнитимеш?»

«А чого ж ви, – каже, – не пiдходите?»

Шахтар знае, що Деригуз у борг тепер уже не дасть, i цiдить поволi, щоб довше поласувати. Вип'е i мовчки лягае на голий пiл. А Севериновi й цього мало.

«От взяти, – каже, – примiром, шнур, що до випалу динамiту, i ломаку, так, по-моему, шнур дошкульнiший, нiж ломака».

А ми вже здогадуемось, для чого це говориться.

«Ломака дошкульнiше б'е!» – кричимо.

«Нi, шнур!»

«Ломака!»

«Шнур!»

Деригуз i собi встряе:

«Ломака!» – кричить.

А Северин уже встае:

«Давайте перевiримо. Я згоден!»

Дурно ж нiхто не захоче пiдставляти боки. Деригуз обом по шкалику горiлки. Тепер вже нiчого бiльше не зостаеться, як тiльки спати, а потiм знову в мокрий вибiй, i так аж до новоi получки. А захоче шахтар перейти на iншу шахту, так йому нi в чому й за виселок вийти: голий як бубон. Усе з горя пропив. Ще коли влiтку, то хоч лопухом прикриеться, а взимку, в стужу, коли треба, може, верстов зо три пробiгти, тодi такий шахтар збирае, де тiльки знайде, лахмiття, рогожу, бабськi подранi спiдницi, пiдперiзуеться перевеслом iз соломи i летить. А Севериновi довелося летiти, так i лахмiття не знайшов: одною соломою спеленав себе та так i помандрував свiт заочi. А ти, Задоя паршива, тодi, мабуть, на пшеничних паляничках рiс, моi грунти скуповував та пив з нас кров, як Деригуз.

Гордiй Байда сердито блимнув на Задою, але в нього в ногах сидiв уже не Задоя, а Деригуз Оксентiй Петрович i хитро пiдморгував маленькими, нiби осокою прорiзаними, очицями. Байда з огидою, як павука, скинув його з лiжка. Деригуз упав накарачки, залiз у темний куток й звiдти почав скiмлити, аж доки не загув на всю хату.

Гордiй Байда клiпнув очима.

У хатi все ще душив самогон. Ілько з перекривленими, потрiсканими вiд жаги губами хропiв у кутку. Над ним стояла, пiдперши долонею щоку, мати i скрушно хитала головою:

– І сьогоднi, мабуть, не пiде на роботу. Може, хоч тебе слухатиме; мене – й вухом не веде.

Гордiй Байда штовхнув його ногою:

– Ану вставай, гуляко!

Ілько щось буркнув i повернувся до стiни.

– Гудок уже був, чуеш!

– Нехай собi гуде, а я не пiду.

– Чому?

– Не пiду.

– Ільку!

– Одв'яжiться. Сказав не пiду – i не пiду!

– Може, в нього голова болить, – вставила Харита, готова вже захищати його вiд батька. – Болить голова, синку?

– Не ваше дiло!

Гордiй Байда засопiв, як над важкою грудою вугiлля. Ще б хвилина – i вiн розчавив би його кулаком. Мати сполошилась:

– Це вiн спросоння. Ти не турбуйся, вiн пiде.

– Щоб ти менi його вирядила на роботу, – пiд давно не голеною шпакуватою бородою важко ходили сiрi жовна. – Розпаскудила хлопця!

Насупивши брови, Гордiй Байда надiв шапку i, за звичкою знявши з стiни обушок, пiшов з хати.

– Хоч би ж хлiба вкусив…

Байда навiть не оглянувся. Напосiдлива думка за всяку цiну стати знову на роботу пiдганяла його на шахту.



Гора породи, ховаючи в туманi голову з тьмяним вогником на лобi, пломенiла зеленкуватими i жовтими язиками i курилася димом. На копрi ворожили шпицями шкiви, а з паровичнi вихоплювались бiлi клубки пари й обволiкали чорнi будiвлi. У свiтлi електричних лампочок то з'являлися, то зникали похнюпленi постатi шахтарiв. Гордiй Байда заздро стежив, як вони заходили до ламповоi, збиралися купками, йшли до клiтi. Їхнi лампочки в сивому туманi миготiли, мов свiтлячки в лiсi. Звиклим вухом вiн ловив сигнали, брязкання залiзних дверець i навiть крiзь товстi стiни бачив, як вагончики з брязкотом вистрибували на плити й гримiли по естакадi. Байда п'ятнадцять рокiв щоденно топтав цi плити, вдихав густий цигарковий дим, штовхався помiж обдертих, замурзаних, завжди готових на гостре слово своiх товаришiв. Шахта забрала у нього молодiсть, мокрi вибоi виссали з нього силу. Вiн не раз проклинав свою безталанну долю, а от зараз, коли його силою вихопили з цього чорного казана, наповненого людським клекотом, Байдi тепер усе тут стало дорогим i привабливим. «Ти ще не здумай менi швендяти по шахтi!» Почуття образи стискало йому серце. «Сивокiз менi заборонятиме ходити на шахту. Тебе треба гнати брудною мiтлою, а не мене! Я до себе йду, на свою шахту!» І Байда, що надумав за нiч пiти просто на восьмий номер попитати там роботи, круто повернув до ворiт своеi шахти. «Оце я й вийшов на роботу, пане Сивокiз, тiльки не радiйте: робочий шпиком для вас не стане. Катюги, на чому хочуть триматися! А роботу ще знайдемо, не тiльки свiту, що в вiкнi».

Сердитий i грiзний, ладний розвалити голову першому, хто б заступив йому дорогу, Байда зайшов на подвiр'я.

Довкола, в сiрiй iмлi, валялися заржавiлi вагончики, залiзнi труби, купи битоi цегли, затоптанi в багно шматки линви. Ранiше вони наганяли на нього нудьгу, тепер же вбирали очi, як щось дороге i звикле, без чого й життя ставало немислиме.

Побачивши Байду, шахтарi спочатку зиркали на вартового, що куняв бiля контори, потiм з iскорками цiкавостi в очах i з посмiшкою на чорних губах пiдходили до нього й замашисто тиснули йому руку:

– Байда! Повернувся! Ну що там?

– Скоро прийдуть нашi?

– А то вже терпiти не можна!

У голодних очах тремтiла надiя, що, може, хоч вiн, Байда, скаже нарештi, доки ж iм ходити в ярмi з гетьманськими й нiмецькими занозами.

Гордiй Байда розхвилювався. Вперше за все життя йому доводилось не слухати iнших, а самому говорити про полiтику. І не тiльки говорити, а й повчати людей. Вiн розумiв, що не Семен Сухий, а партiя доручила йому вести агiтацiю. Пригадуючи, що i як говорив у в'язницi Троян, затинаючись i червонiючи, як школяр, почав:

– От пишуть про Червону армiю в газетi. – Вiн дiстав з кишенi вже потерту газетку, вiдкашлявся й почав з Архангельська.

Коло шахтарiв збiльшувалося. Щоб не пропустити жодного слова, шахтарi душили в долонях кашель, який рвав iм груди.

– А взяти не можуть, – продовжував Байда, вищий за всiх на цiлу голову. – Не можуть, в народi сила прокинулась. Усi заводи вийшли битися з гiдрою контрреволюцii.

– Ото й нам би треба.

– Звiсно, пiд лежачий камiнь i вода не бiжить.

Із грудей у шахтарiв з шумом вириваеться зiтхання.

– Якби в нас менше було шкурникiв. А то як що – «мовчи та лиш». Максим Мостовий уже казав: «Морочать вас вариводи, а ви й вуха розвiсили».

– Бо Мостовий правильну лiнiю веде – бiльшовицьку! Я там у тюрмi наслухався, надивився: меншовиковi де тепло, там i вiн. На язик широкий, а як до дiла, так i хвiст набiк. Точнiсiнько, як наш Пантелеймон Петрович. А ще були там, що за землю й волю. Есери називаються. Все iм ставок та млинок сниться, а об робочого бояться руки закаляти. А що вже на бiльшовикiв сичать, так бiльше нiкуди. Нi, правильнiшоi за бiльшовицьку партiю нема – до бiса панiв! Заводи робiтникам, землю селянам, а хто не робить, той не iсть! Погана, скажете, програма?

Крiзь туге коло продерся Семен Сухий i довго тиснув Байдi руку:

– Отак би й давно, Гордiю. Найматись прийшов?

– Хiба такого приймуть! – сказав шахтар, iз захопленням дивлячись на Байду. – Вони бояться бiльшовикiв, як вогню.

Вiд цих слiв Байда враз вирiс у власних очах i вже з погордою сказав:

– Стану я iх, буржуiв, просити. Прийдуть бiльшовики – роботи усiм тодi вистачить!

Вiд контори котився Задоя. Гордiй Байда вийшов iз кола.

– Ти ж навiдуйся до нас, – говорили шахтарi. – Може, дещо почуеш. Правда – вона як джерельна вода.

– Ой, каламутять ii попсуi! Був один такий у тюрмi.

Вийшовши з двору, вiн звернув у степ. На сходi в червоних шматках роздертоi китайки вставав ранок. Тепер Байда ступав уже твердо й упевнено. Вiн вiдчував, що в його життi от зараз трапилась якась змiна. До цього часу вiн був просто собi звичайний, хiба що з волячою силою, вибiйник, а зараз уже на нього, на Гордiя Байду, звiряються люди, просять поради.

Вiн розправив завжди похилi плечi i, може вперше, випростався на весь свiй зрiст. Гаряча кров заструмила по жилах.

– Байда ще покаже вам! – погрозив вiн кулаком, обернувшись до контори. – Пам'ятатимете Байдiв!

На скошених нивах жовтiла прошита срiбним павутинням стерня i нiжно хрускала пiд важкими пiдошвами постолiв. По черствих обнiжках у сухому бадиллi шарудiв вогкий вiтер. Де-не-де, розплесканi дощами, сиротливо чорнiли покинутi копи. Господар iх, скосивши ниву, узявся, мабуть, за рушницю i, може, десь стоiть зараз на кордонах Радянськоi Росii або пробиваеться в приволзьких пiсках на Царицин, а може, i в Сiлезьких руднях копае для нiмцiв вугiлля. Сухими струпами на степу сидiли селянськi шахти-вертушки, заростаючи вже бур'яном. Чорним мереживом проносилось над степом гайвороння, а в небi тяглися ключi журавлiв у вирш.

Гордiй Байда поминув збойку й попростував до шахти, що обгорiлим пеньком чорнiла на зеленому полi. З околишнiх рудень уже бiльша частина припинила роботу. Занедбанi шахти тепер без затрати великих коштiв економiчно були невигiднi для експлуатацii. Непевнi сили гетьманських багнетiв, власники тiльки спродували нiмцям великi запаси вугiлля з-пiд естакад i припиняли роботу. Там, де робiтники були i вiрили в повернення радянськоi влади, ще працювали помпи, а там, де залишалися лише дiти та старi, шахти безборонно заливала вода.

Шахта № 8 була стара, маленька й занедбана, а тому ледь животiла.

– Ти найматися? – спитав його десятник.

– Найматись.

– А в Калинiвцi хiба набридло?

– Багато будеш знати…

Десятник прищурив очi:

– А ти думав, тут ще не знають? Я тобi от що пораджу, Гордiю: катай у другий район, а тут i не пробуй.

Гордiй Байда насупився:

– Гриць Духота у вас?

– Ще тримаеться. Ну, розкажи, що там – скоро нашi повернуться?

Байда запитливо глянув у його примруженi очi. Десятник посмiхнувся:

– Кажи, кажи, не бiйся.

– Нехай вороги нас бояться. Я не з полохливих!

Як i в себе в Калинiвцi, так i тут Гордiй Байда спочатку говорив, що чув, а далi – й що думае сам. Надiйшов ще один шахтар i, одкривши рота, мовчки прислухався до iхньоi розмови, потiм пiдступив ближче. Скоро довкола них було вже чоловiк десять робiтникiв, що працювали на поверхнi. Десятник зустрiчав кожного примруженими очима, нiби бажаючи просвiтити наскрiзь… Коли зашкутильгав до них артiльник на перебитiй нозi, Гордiй Байда почув, як десятник застережливо смикнув його за полу. Вiн притишив голос, а потiм i зовсiм замовк. Збудженi слухачi, шукаючи причини, обернулися назад i помiтили чоловiка з перебитою ногою.

– Винюхувати йде.

– Пасеться, чортяка крива!

– Ану притримай його!

Кочегар почав засукувати рукава, але артiльник, боязко озираючись, уже поспiшно шкутильгав назад. Гордiй Байда виждав якусь хвилину й закiнчив:

– От i нам треба. Самим треба братись. Власть i програма бiльшовицька гарна: за всiх бiдних дбае.

Те ж саме запитання, що й у Калинiвцi, почув вiн i тут:

– А чи ж скоро?

– Та вже недовго чекати. Як тiльки буде сигнал, щоб усi, значить, разом…

Вiд кого мав бути цей сигнал, вiн не знав i вийшов iз кола з рясним потом на жилавому сiрому обличчi. Хто знав його ранiше, задоволено посмiхнувся. Іншi перепитували.

– Хто це?

– Хiба не бачиш? Бiльшовик якийсь.

– А такий же шахтар, як i ми.

На нього тепер дивилися з особливою пошаною.

– Ми теж тут не сидимо без дiла. – І шахтарi кивають на свого десятника Омеляна.

Омелян викликав Гриця Духоту. Байда поважав цього слюсаря з качиним носом за розважнiсть i за гострий язик. Вiн умiв до ладу вкинути слово, де треба, висмiяти шкурникiв. Духота носив кепку на самiй потилицi, а в оголених по лiктi руках у нього завжди був який-небудь iнструмент. Зараз вiн тримав якусь шайбу, а за поясом стирчав молоток з довгим держалном. Духота привiтно посмiхнувся, i вони потиснули руки, як приятелi пiсля довгоi розлуки.

– Максим Мостовий хотiв вас бачити.

– Уже влаштувався на роботу?

– Роботи в нього вистачае, та тiльки життя собаче: ховайся день i нiч.

– А де ж я його побачу?

– Ви збойку знаете, ту, що нiмця вкинули?

– Ну то що?

– Навiдайтесь туди завтра надвечiр.

Утрьох вони вийшли на дорогу, що виблискувала накоченими колiями. Нiмецька вiйськова халабуда, воркочучи кованими колесами, обiгнула шахту i скоро порiвнялася з ними. Зустрiч з нiмецькими бундючними солдатами нiкому з них не могла бути приемною, i вони мовчки збочили з дороги. Гордiй Байда при зустрiчi з нiмецькими солдатами згадував або Ганса, або блакитноокого юнака, що нагадував пастуха.

– Є й серед них люди з понятiем, трудящi.

– Таких тут довго не тримають, – вiдказав Гриць Духота, – ми тут з двома нiби договорились уже, та ви знаете Ганса Курца. Мабуть, винюхало начальство, – не знаемо, де й подiлись.

– Курц прибiгав напередоднi: на фронт, каже, посилають.

Вiд халабуди пiдiйшов солдат iз посмiшкою на червоних губах. В руках у нього була новенька вуздечка. Всi трое здивовано перезирнулися.

Гордiй поторкав пальцями вуздечку й посмiхнувся:

– Чи ти хочеш нас загнуздати, чи що? Так на мене – i то велика.

Солдат повiсив уздечку на руку й дiстав iз кишенi французький ключ. Рiч була потрiбна, але не було потрiбних грошей. Солдат, гадаючи, мабуть, що й це iм не потрiбне, витяг iз-за пазухи новi штани.

– Чого це ти сгродуешся? Додому, чи що, збираешся?

На губах у солдата заграла задоволена посмiшка:

– Яволь!

Усi трое запитливо переглянулися. Гриць Духота й собi з посмiшкою на губах запитав:

– А в тебе револьвера або рушницi не можна купити?

– Рефольвер? – солдат подумав. – Яволь, мошна. Рефольвер нейн, можна гвер.

Домовитися перешкодив вершник, що скакав по дорозi. Солдат на мигах показав, що вiн завтра теж буде проiздити цiею дорогою, i побiг до своеi халабуди.

Пригода з солдатом чомусь нагадала усiм сiмнадцятий рiк, i вони знову без слiв перезирнулися.

– А не провокацiя, бува? Менi не подобаеться той вершник.

Гриць Духота з десятником повернули назад, а Гордiй Байда через стерню попростував до другоi шахти. Всю дорогу вiн розмiрковував над тим, що сказав нiмецький солдат, i нарештi прийшов до висновку, що радiти ще зарано: солдат, можливо, збирався тiльки у вiдпустку, а може, до Нiмеччини повертали цiлу частину. Замiсть неi прийде друга, i нiчого вiд цього не змiниться.

Пiсля хвилинноi радостi вiн ще глибше вiдчув свое прикре становище i вже машинально попростував утоптаною стежкою, що вела в степ.

На сусiднiй руднi в шахтах працювали тiльки помпи. Пiд естакадами, на путях, заржавiлi рейки заростали бур'яном. У мертвих шкiвах свистiв вiтер, а копри в сяйвi золотого павутиння стояли, мов забутi на баштанах куренi. По селищу проходили поодинокi люди. Вони з жалем озиралися на сторонню людину, що даремно забилася сюди, i зникали в своiх похмурих землянках. У сухотних деревах цвiркали синицi. Але Гордiй Байда зустрiв i тут знайомого вибiйника. Вiн теж уже другий мiсяць сидiв без роботи i мрiяв про той щасливий день, коли роздобуде шкапину, складе на воза свое збiжжя i помандруе, за прикладом багатьох, на село, до себе в Росiю.

– Щоб хоч цих пикатих не бачити.

– Ти поiдеш, я поiду, а вони нехай грабують? Не дiло, Степане. Знаеш, що мiй Клим казав: «Революцiю хочуть задушити, тату». Взяв рушницю й пiшов обороняти. Ото правильно! І нам про це треба подумати.

Вiн пошарив по кишенях i дiстав засмальцьований клапоть газети «Донецкий пролетарий».

– Чув, скiльки iх напосiло на совецьку власть?

Скоро бiля них зiбрався невеличкий гурт. Дiти задирали на нього голови, як на терикон, жiнки, склавши руки пiд сухими грудьми, прислухалися здаля. На прогнилих дошках даху сидiв кiт i, не спускаючи очей з заклопотаноi синицi, грiвся пiд блiдим промiнням осiннього сонця.




Лягавий


У хатi було темно. Гасовi лампи давно вийшли iз вжитку, а маленький каганець ледь освiтлював понiвеченi ревматизмом пальцi та сухе Харитине обличчя, схилене над шитвом.

– Перестань бренькати. Краще б послухав, що батько говорить.

Ілько повернув голову, зневажливо скривив губи i знову забренькав на балалайцi:

Я на бочцi сиджу —
Ходить збоку качка,
Мiй муж бiльшовик,
А я гайдамачка…

– Краще б у книжку заглянув.

– А ранiше? От у Митька Куцого е книжка – про розбiйника Чуркiна, ото книжка!

Харита звела на сина стомленi очi:

– Вiн таки доведе тебе до ума.

– А вам що?

Гордiй Байда тiльки зирнув на сина – i той знiтився.

– А чого ж вони в'язнуть зi своiми книжками? Он Маруська дочиталася, що вже дьогтем ворота вимазали. Тепер уже мовчить, а то: «Що таке експлуатацiя, знаеш?» Думае, тiльки вона й знае. Полiтичеська яка стала. А ми й без полiтики укоцали нiмця. У Гараська тепер хiба ж такий годинник – на п'ятнадцять каменiв.

Гордiй Байда смоктав цигарку. Вiд Ількових слiв вiн одкрив рот, i засмалений недокурок iз газетного паперу повис на губi.

– Кого?

– Нiмця.

Байда притишив голос:

– Якого нiмця! Не базiкай.

– Не вiрите? Спитайте в Гараська. Того, що з варти щез. Аж у шурфi опинився!

Полювання на нiмецьких окупантiв по всiй Украiнi було на той час явище поширене. Трупи знаходили в полi, на вулицi, на стiйках, а то й на цвинтарi. На Калинiвськiй руднi останнiй випадок трапився тиждень тому. Поставлений на варту бiля динамiтного складу солдат на ранок зник безслiдно. Винних, звичайно, не знайшли, i постраждали за це двое випадкових шахтарiв, що вранцi на тому мiсцi зупинилися запалити цигарки. Гордiй Байда догадувався, хто приклав рук до цiеi ризикованоi справи: Семен Сухий якось натякнув, що добули одну рушницю, i тому на Ількове зухвальство вiн тiльки посмiхнувся:

– Ой глядiть, хлопцi, кому змелеться, а вам скрутиться, як будете отак базiкати!

Збентежений Ілько змовк i знову забренькав на балалайцi.

– А менi ото, хоч i другоi вони вiри, а шкода. – Харита заморгала вiями.

– Все одно колись доведеться iх бити. Думаеш, сюди нашого брата, пролетаря, прислали? Аякже! Щоб на революцiю захворiв? Може, один-два такi, як ото трус робили, а решта все: о-о! – І для iлюстрацii Байда стиснув кулак. – Як не буржуй, так куркуль. Ану замовкни, Ільку.

У хатi запала тиша. Тiльки в кутку шкрябала миша. Але Гордiй Байда своiм гострим слухом вловив скрадливi кроки попiд стiнкою, в якiй було вiконце. Цi кошачi кроки вiн чув уже декiлька разiв. Почалося з того часу, коли до нього вечорами стали заходити погомонiти то Гирич, то Семен Сухий або Кiндрат Сусiдка, Байда дiставав потерту газету «Донецкий пролетарий», i вони починали над нею мрiяти. Байда двiчi пробував застукати цього таемного гостя. Але кожного разу, поки вiн встигав оббiгти землянку, там уже нiкого не було. Один раз, правда, вiн бiля причiлка зiткнувся з темною постаттю, вже простяг руку, щоб схопити, i злапав Митька Куцого, що перед тим, як зайти до Ілька, чистив об рiг призьби заболоченi чоботи.

Таке настирливе пiдглядання починало дратувати Байду. Сьогоднi вiн вирiшив перехитрити верткого чоловiка i, пiдморгнувши Ільковi, хукнув на каганець. Трохи почекавши, вони навшпиньки вийшли в сiни. Щоб сiнешнi дверi не рипiли, Байда ще вдень помастив iржавi завiски салом, але Ілько зачепив цеберку, i вона загримiла по долiвцi. Як хутко потiм вони не оббiгли з обох причiлкiв землянку, але вже нiкого бiля вiкна не застали. Навiть близько жодноi живоi душi не знайшли.

Гордiй Байда роздратувався i поклав, хоч би довелося витратити нiч, але спiймати цього таемного вiдвiдувача.

До Ілька сказав:

– Іди спати.

Сам вiн вийшов на вулицю й попростував через майдан на край селища до Гриця Духоти. У призначений час вiн ходив на збойку, просидiв там, як дурень, цiлу годину й нiкого не дочекався.

«Що вони, глузують з мене, чи що?»

У комендатурi свiтилися всi вiкна. Повз вiкна ходила якась постать i своею тiнню стирала жовтi плями на землi. Сьогоднi по шахтi пiшла поголоска, що нiби на станцii з нiмецьких офiцерiв солдати уже зрiзають наплiчники. Тi солдати, що були на руднi, теж ходили, мов кури, зiгнанi з сiдала, навiть почали посмiхатися до робiтникiв i запобiгливо уступатися з дороги.

– Може, i в них революцiя почалась? – говорив до себе Байда…

Не маючи тепер такоi iнформацii, яка була у в'язницi, Гордiй Байда переживав почуття, подiбне до глухоти, i це дратувало. Вiн навiть носом чув, що вже тягне свiжим повiтрям. Гриць, напевне, мае якi-небудь вiдомостi, i Байда досить енергiйно постукав у дверi. У хатi вiдразу погасло свiтло. Густе бубонiння голосiв теж стишилось, немов перед носом у нього зачинили дверi, оббитi матою. Вiн пiдiйшов до вiкна i вже тихше подзьобав пальцем. Рука одхилила запинало, i жовта пляма прилипла до шибки.

– Грицю, це я.

– Ви самi?

Байда згадав про таемного вiдвiдувача й насторожено озирнувся.

– Та бiльше не видно нiкого.

Запинало знову впало на вiкно, i пiсля паузи прочинилися дверi.

– Заходьте. – Вiн прошепотiв це ледь чутно, i Гордiй Байда вiд цього пройнявся таемничим настроем.

У маленькiй, повнiй цигаркового диму кiмнатi каганець стояв пiд стiльцем, а довкола кривого столу i на лавi в сутiнках сидiли Василь Моренко, Гнат Убогий, Семен Сухий, десятник iз восьмого номера, його звали Омеляном, та ще Власов iз Платонiвки з гармонiею на колiнах i затушкана в теплу хустку Маруся. Бiля лiжка, де залишалося три кроки вiльного мiсця, ходив у потертiй шкiрянiй куртцi Максим Мостовий.

Гордiй Байда вiд такоi зустрiчi знiтився i, затуливши собою дверi, далi не рухався.

– Ти лягавого за собою не привiв? – спитав Убогий, наставляючи до вiкна вухо.

– Оглядався, так не видно було. До мене теж унадилась якась чортяка. Я вам не заважаю?

– Сiдай, – сказав Мостовий. – Що чувати про Клима?

– Давно вже не мав звiсточки. Може, ти що чув?

– Чув. Живий, здоровий i недалеко. Пiд Белгородом. Червона армiя, товаришi, готуеться Украiну визволяти.

– От дякую тобi, що сказав, а то люди питають, де нашi? А я й сам не знаю. Та ще хтось пускае чутки, що нiякоi нашоi армii немае, розбiглась, а правителi повтiкали до Москви.

– Брехня! Так i кажи всiм: Тимчасовий робiтничо-селянський уряд Украiни не розбiгся, а продовжуе працювати в Курську. І Артем наш там. Гадаете, повстання, якi вибухали й вибухають на Вкраiнi, i всi страйки отак самi по собi виникають? Усе це треба було органiзувати, а потiм i керувати. Ми не хвалимось, нiмецькi газети самi пишуть, що громадянська вiйна на Украiнi набирае форм добре органiзованоi партизанськоi вiйни. А «Киевская мысль» так та просто пальцями на нас указуе – по селах, каже, розбрелися бiльшовики, якi агiтують селян. Правда, агiтують. Усе це органiзовуе наш уряд i Центральне бюро комунiстичних органiзацiй на окупованiй землi. А тепер готують до наступу i Червону армiю.

– А з нiмцями ж як? – запитав Гнат Убогий. – Кажуть, що в Нiмеччинi теж революцiя почалась.

– Це факт. Революцiя в Нiмеччинi – це значить кiнець окупацii! Але в цих частинах, що душили Украiну, не дуже щось радiють з революцii. У солдатськi Ради пролiзли офiцери. Кажуть, що не будуть уже втручатись у вiйну нашу з гетьманом, виiдуть до Нiмеччини, але щоб iх пропустили iз зброею.

– А навiщо тепер iм зброя?

– Зрозумiло навiщо. Душити свою революцiю!

– Чорта пухлого! – вигукнув Власов i натиснув на перламутровий гудзик. Гармонiя пронизливо писнула. Побачивши невдоволену гримасу, з якою на нього зиркнув Мостовий, Власов поклав гармонiю на ослiн.

Гордiй Байда слухав Мостового з широко вiдкритими очима. Той же тобi Троян! Чи вони всi такi головатi – бiльшовики? Вiн враз вiдчув, нiби й сам порозумнiшав, i вже смiливiше сказав:

– Нi, оружними цих душителiв випускати не можна.

– Малувато в нас зброi на таке дiло, – сказав Гнат Убогий.

На весь загiн самоохорони, що був створений ще пiд час першого страйку, було тiльки п'ять гвинтiвок i три револьвери. Командував загоном Василь Моренко.

– Можемо дiстати ще десять револьверiв, – сказав Мостовий. – Хто б поiхав? Тут недалеко.

– Щоб не кинулось нiкому в вiчi, Гордiевi треба з'iздити, – сказав Семен Сухий. – Раз ми вирiшили прийняти його до партii, то оце й буде йому партiйне доручення.

– Що ти на це скажеш, Гордiю?

У Гордiя Байди аж залоскотало в грудях. Стiни землянки нiби розсунулись, i вiн побачив перед собою усе селище, всю краiну, уярмлену нiмцями, гайдамаками; а напружать сили Артем, Троян, Мостовий, Сухий i вiн з ними – i ярмо затрiщить, полетять шкереберть i кайзери, i гетьмани. Пiддай, Гордiю!

– Давай, – сказав вiн враз голосно, – давай! Раз хочуть задушити революцiю, поiду, куди скажете, голими руками буду душити буржуiв. А що повiрили старому, за це спасибi!

– Може б, ти взявся й загоном командувати? А то Василь необучений, та й важко йому з ногою!

– Коли доручаете, буду. Унтер-офiцером служив. А зброю вiд нiмцiв одiб'емо. Я вже надумав як.

– Ану скажи!

– Засiдку на шляху треба зробити. Гвинтiвки будуть на заднiх пiдводах. Треба тiльки щось придумати, щоб iх вiдiрвати вiд обозу. Тодi голими руками можна буде взяти.

– Щось дуже просто в тебе виходить, – сказав Мостовий. – Нiмцi не такi дурнi, щоб розвiсити вуха. Ще хоч би кулемет був.

– І кулемет зробимо. Раз сил у нас малувато, треба на хитрощi пускатись. Коли тiльки це буде?

– Про день виiзду нiмецькоi залоги не тяжко буде довiдатись.

– А я можу ще списiв наробити, – сказав Гриць Духота. – У дев'ятсот п'ятому роцi на Вiровськiй руднi теж, кажуть, не вистачало зброi, так що робiтники придумали? Наробили собi залiзних списiв! І ми можемо зробити i – в штики на нiмця!

– Обдумайте, товаришi. А то зброю чи вiдiб'емо, чи нi, а людей можемо загубити. Припоручимо це товаришевi Байдi. Згода? Може, мене не буде, Гордiю, тодi з Гнатом порадься. А зараз послухаемо Марусю.

Маруся здригнулась. Вона сидiла запишавшись, з червоними вiд хвилювання щоками. А коли в ii бiк зиркав гострими очима Мостовий, вона, як i iншi, упокорено нiяковiла.

Їй було доручено органiзувати допомогу родинам червоногвардiйцiв. Робилось це пiд виглядом допомоги солдаткам. Розповiдаючи, як вона збирала кошти, одежу, борошно, Маруся з натугою пiдшукувала потрiбнi слова i соромливо червонiла, а коли вимовила, двiчi спiткнувшись, слово «пролетарiат», i зовсiм знiяковiла.

– Ти сама це робила? – запитав ii Мостовий.

– Дiвчата з вiдкатки допомагали. Ранiше i заiкатись не можна було, на смiх знiмали, а тепер самi бiгають, щоб якусь роботу давала.

– А на страйк пристануть?

Маруся кивнула головою.

– Ти ще серед платонiвських дiвчат попрацюй. А то вони осторонь тримаються, думають, що коли живуть по хатах пiд солом'яною стрiхою, то шахта iх не обходить. І шахти нашi, i земля наша. Народ один, i ворог у нас один – капiтал. На цьому, товаришi, можна й закiнчити!

Присутнi повставали з мiсць, почали розминати пересадженi ноги, а Власов обережно пробiгся по голосниках.

– А що ще я в тебе хотiв спитати, – сказав Байда. – Про товариша Трояна нiчого не чув? Пам'ятаеш, разом з тобою в тюрмi сидiв?

Мостовий наморщив чоло, нiби пригадував, потiм глибоко зiтхнув:

– Повiсили, катюги, Трояна.

– Повiсили? – У Байди аж витяглось обличчя.

– Там же, у дворi тюрми. От був комунiст, Гордiю! Таких небагато на свiтi.

Присутнi поодинцi, насунувши на очi кепки, залишали землянку. Байда все ще стояв серед кiмнати, як громом прибитий. Мостовий торкнув його за лiкоть:

– Повертай до збойки i зачекай – поговоримо, а за вчорашнiй вечiр пробач. Не мiг прийти.



По соннiй вулицi дзвiнко заголосило на всi голосники «страданiе». Гордiй Байда пiшов у протилежний бiк i зупинився пiд акацiею. Вiн хвилювався, як людина, що ступила на тонкий лiд над глибокою водою. До другого берега далеко, а лiд трiщить пiд ногами. Вiдповiдальнiсть, яку на нього щойно поклав пiдпiльний комiтет, наповнювала свiт новим змiстом. Тепер йому хотiлось говорити й говорити, розкрити свое заскорузле серце, в якому осiло стiльки затамованих образ.

Попiд парканом тихою ходою наблизився Мостовий. Із темноти вирiзнялось одне тiльки обличчя. Байда вiддiлився вiд акацii й пiшов поруч з ним.

– Ну, Максиме, раз мене зробили командиром, дiстану зброi, усю шахту оборужимо.

– Тихше!

У нiчнiй тишi за iх спиною хруснула суха гiлка. Вони озирнулись i проти свiтла комендатури ясно побачили контур якоiсь людини, що, ховаючись, припала до стовбура акацii.

– Лягавий, – прошепотiв Максим. – Засипались…

У Байди вiйнуло холодом поза спиною.

– А може…

– Лягавий, вислiдили-таки. Тепер провалять i цю квартиру. – Вiн говорив бiля самого вуха, спокiйно, нiби помiтив ревнивого парубка з колякою, а не шпика.

– Іди й балакай, а я почекаю на нього.

– Та я кулаком його…

– Тихше. Є в тебе хустка? Заткнеш рот.

Сам Мостовий скинув iз себе шкiряну куртку i лiг тут же в рiвчак. Гордiй Байда пiдвищив голос i, нiби щось допитуючись, почовгав далi. Проти темного неба iх не можна було бачити, тодi як у протилежний бiк усi речi вимальовувалися чiткими контурами з золотим бережком.

Таемнича тiнь, зачувши попереду кроки, вiддiлилася вiд акацii, перебiгла до похиленого стояка бiля ворiт, потiм попiд парканом, скрадаючись у темрявi, почала назирцi посуватись за Байдою. Мостовий вискочив iз рiвчака, коли тiнь проминула його, i одним стрибком накинув невiдомому куртку на голову. Для того це було так несподiвано, що вiн не встиг навiть крикнути. Гордiй Байда, здавивши його за горло, запхав йому в рот хустку. Ремiнцем Мостовий за спиною зв'язав руки.

– Бери його за ноги.

– І куди?

– У шурф гада!

Почувши це, спiйманий упав на землю i зав'юнився, як черв'як, насаджений на гачок. Байда схопив його на оберемок, потiм затиснув пiд пахву i тюпцем побiг на пустир.

У бур'янах за висiлком iз рота невiдомого, що бився об кульшу у Байди, затичка випала, i вiн раптом голосно закричав. Куртка Мостового все ще закривала йому голову. Байда, отетерiлий вiд несподiванки, кинув невiдомого на землю i вдарив по головi кулаком, а Мостовий стиснув йому горло своiми пальцями:

– Пошукай затичку!

Гадаючи, що вона десь пiд курткою, Гордiй Байда здер ii з голови. На все обличчя, спотворене передсмертними корчами, зяяв широко одкритий рот з вишкiреними зубами. Задихаючись без повiтря, невiдомий пiдкидався, бив ногами об землю i, мов вуж, в'юнився пiд руками Мостового.

Крик iз степу, мабуть, долетiв до комендатури, бо звiдти засюрчав тривожний сюрчок. Не знайшовши затички, Гордiй Байда похапцем затис йому рот широкою долонею. Невiдомий враз затих, востанне здригнувся i витягся.

– Тiкаймо!

Гордiй Байда ще раз занiс над прибитою до землi головою свiй важкий кулак i зупинився вражений. Нерухоме вже обличчя видалося йому враз знайомим.

Із селища чулося поспiшне тупотiння.

– Тiкаймо! – крикнув Мостовий.

Вони побiгли в степ i хутко зникли в темрявi осiнньоi ночi.




Додому


Вчинивши несподiване вбивство, Гордiй Байда до самого ранку не стулив очей. Всю нiч вiн переборював у собi нестерпуче бажання вернутися до своеi жертви i ще зазирнути iй у спотворене корчами обличчя, що видалося нiби знайомим. Тепер воно стояло йому весь час перед очима i кидало то в жар, то в холод. Вiн уже боявся, що Мостовий помилився, що задушили вони нi в чому не повинну людину, яка тепер нiколи не дасть йому спокою.

Лякаючись самотностi, ледве дочекавшись свiтанку, Байда з прихованою надiею розбудив Ілька:

– Ти вчора бачив своiх хлопцiв?

Потривожений ранiше часу, сонний Ілько незадоволено лупав очима i довго не мiг зрозумiти.

– Ну, Гараська, Митька Куцого бачив?

– Ну то що?

Знервований Гордiй Байда не мiг уже володiти собою i пiдвищив голос:

– Я тебе питаю – бачив?

З хатини визирнула злякана Харита.

– Я сама, я сама. Вставай, синку.

– Ну бачив! – обiзвався Ілько.

– Коли?

– Гараська в шахтi бачив.

– А другого?

– Ну чого ти в'iдаешся до хлопця? Ну забiг до нього увечерi на хвилинку Митько Куций, так хiба вже йому не можна i з товаришами водитися?

– А ти доглядай там горшкiв. Коли вiн забiгав?

Ілько вже зовсiм розбуркався i сiв на своiй постелi:

– Як тiльки я в хату повернувся, i вiн прийшов.

Митько Куций, як казав Ілько, був недовго i жалкував, що не застав батька вдома.

– Я йому сказав, що ви пiшли, мабуть, до Убогого, так вiн i побiг за вами.

У Байди враз упав голос. Тепер уже не було сумнiву, що в бур'янi на нього в останню хвилину дивилися очi Митька Куцого. Щоб на всякий випадок вiдвести вiд себе слiд, Байда тут же придумав маневр:

– І менi вiн потрiбний. Зайдеш скажеш йому.

– Не пiду!

– А це що за новостi?

– Погиркались учора, – вставила Харита.

– А чого ж вiн однаково дружить що зi мною, що з Гекалом iз варти. Якого приятеля знайшов!

Коли б Байда почув це вiд Ілька не в таку хвилину, вiн, певне, зрадiв би, але зараз тiльки ще бiльше розгнiвався:

– А ти ранiше не бачив, що воно за стерво собаче, той Куций? Зараз же менi збiгай!

Ілько, насупившись, посьорбав кулешику i гримнув дверима. Гордiй Байда, перед тим як покинути хату, мусив знати, на яку ступити, щоб не накликати на себе пiдозри. Те, що вiн вранцi посилав до Митька Куцого сина, послужить йому, коли що, для виправдання. Ілько ж принесе i всi чутки, якщо труп уже знайшла варта. «Та кому в голову прийде, щоб я завiвся з хлопцем? Це ж не з п'яних очей», – розраджував себе Байда, вкриваючись холодним потом. Вiн полiз до кишенi за хусткою i пополотнiв: хустку вiн посiяв десь на пустирi, затикаючи нею рота задавленому.

Це була та ниточка, якоi вiн бiльше за все боявся. Волосся на головi здибилось, i вся кров ураз нiби зупинилась у жилах. Знервований вкрай, вiн уже борсався, як муха в павутиннi. Не надумавши втекти зразу куди-небудь, вiн розумiв, що тепер уже про це нема чого й думати, проте почав хутко збиратися. У вiкно заглядав уже сiрий ранок, i на шибки сiдали бiлi снiжинки.

Падав перший снiг.

Гордiй Байда визирнув надвiр. Снiг уже припорошив землю i бiленькими шапочками сидiв на коляках. Байда подумав, що снiг, напевне, присипав i хустку, i знову завагався зi своiми зборами.

Ілько повернувся блiдий i захеканий. Хвилюючись i погрожуючи, вiн розповiв, що Митька Куцого задушила варта. Робiтники зняли вже такий гвалт, що варта й не показуеться.

– Ми iм цього не подаруемо!

Але для Гордiя Байди не все ще було розв'язане. Сумнiви про помилку не переставали турбувати його совiсть.

– За вiщо ж його задушили? Що там подейкують?

Цього не мiг зрозумiти Ілько. Не за партiю ж анархiстiв? Вiн уже починав розумiти, що то були дурощi. А що почав приятелювати з вартовиком, та ще з Гекалом, – це вже пiдозрiло.

– Кажуть, що вiн, мабуть, агентом у вартi служив! – Ілько, видно було, перелякався i винувато клiпав очима.

Гордiй Байда довго дивився мовчки на Ілька, потiм з полегшенням зiтхнув i кинув на лаву шапку, яку вже зiбрався був надiти:

– Так он хто був твiй Митько! Ну, такого падлюку не шкода. Зовсiм не шкода. Шпик, значить. Туди йому й дорога! Так це, може, й Гарасько такий?

Збентежений Ілько витрiщив очi:

– Щоб Митько Куций…

– Тому ми й не могли нiкого вловити пiд вiкном. Ти тiльки до нього, а вiн прикинеться Митьком Куцим – i до тебе, як святий. Шкода, що не знав, я б йому живому язика вирвав! – Тепер Гордiй Байда дихав на повнi груди, вiн нiби вдруге народився на свiт i згадав про деннi турботи. Куций бiльше вже його не цiкавив, треба було думати про те, з чого починати пiдготовку до проводiв нiмцiв. Заворушення серед робiтникiв зараз було дуже велике. Тепер з охочих пристати до нього можна легко хоч i сотню скласти, аби тiльки остаточно довiдатися про час виступу нiмецькоi команди. Допомiг йому в цьому нiмецький телефонiст.

Остаточно переконавшись, що нiяких слiдiв убивць Куцого варта не знайшла i дозволила вже батькам забрати труп додому, Гордiй Байда вийшов i собi з хати. Пiд ногами нiжно хрускав перший снiг. За нiч вiн старанно окутав забруднену землю в бiлi простирала. Обрii розсунулись, шахтнi будшлi стояли в бiлих очiпках. Хто де не йшов, тепер було видно здалеку. Із Платонiвки черiдкою тяглись шахтарi, а здавалось, нiби на Калинiвку наступае цеп. Можливо, тому так поспiшно нiмецький телефонiст знiмав зi стовпiв телефонний дрiт. Оглянувшись назад, вiн побачив зацiкавленого його роботою Гордiя Байду i запобiгливо викрикнув:

– Revolution!

– Виiздите?

Гордiй Байда знав iз нiмецькоi мови тiльки слово «щорiк» i вирiшив з ним добитися потрiбних йому вiдомостей.

– Виiстiте! – повторив солдат, як папуга.

– Куди виiздите?

– Куди виiстiте? Nach Haus. То тома!

– Додому. Зараз, чи що?

– Нiхт зараза. Морген, морген!

Останнiх слiв Гордiй Байда не зрозумiв i знову спитав:

– Так коли назад, значить, цюрiк? Сьогоднi, завтра, темно, цюрiк, – i для пояснення заплющив очi i, мов слiпий, витяг уперед руки.

Солдат довго морщив лоба, нарештi прояснiв:

– Нiхт темно, нiхт, морген, – i махнув рукою в бiк станцii.

– Ну, iдьте до бiса. А приiдете в свою Нiмеччину…

– Дойчланд!

– Я ж i кажу – Нiмеччину, так i Вiльгельма вашого, як ми Миколу, до стiнки – i пах, пах!

Нiмецький солдат вiд слiв «Нiмеччина» i «Вiльгельм» розплився в посмiшцi, але, зрозумiвши Байдину пораду, злякано закипав сорочачими очима:

– Wilhelm ist Keiser.

– А що ж, як кайзер? У нас був справжнiй цар, i того не злякались.

Вiд шахти йшов Семен Сухий з перев'язаним оком.

– Чого ти витрiщився? Ячмiнь вирядився! Так от з кого лягавих набирали! А скiльки ще iх вештаеться мiж нами.

– Якби знав, язика б йому вирвав.

Сухий запитливо й здивовано втупився в Байду. Байда, щоб перевести балачку на iнше, кивнув на телефонний стовп, де дятлом лазив телефонiст:

– Виiздять!

– Нiби…

– Навiть сьогоднi, чи що? Я тут балакав з ним.

– Завтра. Один приносив до мене маузер. Завтра, каже.

«Оце добре!» – Гордш Байда сказав це до себе. До завтрього вiн ще встигне переговорити з Гнатом, а Гриць Духота i Власов нароблять списiв.

– Ти як думаеш, Семене? – І вiн розповiв йому про свiй план захоплення у нiмцiв зброi.

Семен Сухий пожував кiнчик солом'яного вуса i знизав плечима:

– Менi теж здаеться, що нiмцi не будуть ув'язуватися в бiй. Додому повертають!

– Кому охота буде ризикувати, раз вiн iде вже додому? Ото й приходь вдосвiта в лазню, а я пiду ще де з ким побалакаю.

Телефонiст, як жук рогатий, уже сповзав униз. На землю сипалась, мов вишневий цвiт, паморозь.

Байда знову кивнув у бiк нiмецького солдата й додав:

– Щоб i дiтям своiм заказали ходити по легкий хлiб на Украiну.

Вони торкнулися пальцями посивiлих шапок. Байда переступив рiвчачок i пiшов навпростець через майдан, прокладаючи по бiлому снiгу перший слiд.




Засiдка


Було ще темно, коли до лазнi почали сходитись шахтарi – поодинцi, по двое. Щоб не привернути будь-чиеi уваги, свiтла не свiтили. Всi вiдчували серйознiсть справи i говорили схвильованим шепотом. У темрявi Гордiй Байда вгадував, коли зайшов Люй Лi, Семен Сухий, Кiндрат Сусiдка. Власов прийшов, як завжди, з гармонiею i привiв чоловiк десять хлопцiв iз Платонiвки. Потiм забряжчало залiзо.

– Списи? – теж пошепки запитав Байда.

– Принесли. Розбирайте!

Гирич запропонував, за його власним винаходом, iмiтувати торохкалом у порожнiй бочцi кулемет.

– Що це тобi – маневри? – сказав Байда, побачивши в цьому несерйозне ставлення до такоi важливоi справи. – Можуть так торохнути, що й ноги витягнеш.

– Треба, треба, – настоював Гирич. – Доки розкумекають – злякаються, а тут зразу в штики. Інакше, що ти зробиш з п'ятьма гвинтiвками?

Зброi, звичайно, було мало. Це добре розумiв Байда. Доводиться розраховувати бiльше на раптовiсть наскоку i на списи. Гирич вирiшив, що переконав Байду, i вже розповiдав про механiзм свого «кулемета».

Тим часом прийшли майже всi, хто погодився взяти участь у цiй ризикованiй операцii. Можна було б уже вирушати, але Ілько, посланий наглядати за зборами нiмецькоi команди, i досi не повернувся. Збитi докупи люди, чоловiк тридцять, простоявши на ногах бiльше години, почали нервуватись:

– Може, вiн там у коника грае?

– Знайшов на кого звiритись! – говорили по кутках. – Ану нехай збiгае хтось iнший.

Затримка починала вже нервувати й Байду, але, ображений за сина, вiн гостро вiдказав:

– Значить, якась причина на те е. Що ж, Ілько без голови? По Климовiй стежцi хлопець iде.

У хатi запанувала важка тиша: не таким був Клим, але i в багатьох присутнiх були своi дiти, i вони розумiли Гордiя. Нарештi пiд вiкнами почулися кроки.

– Бiжить хтось.

– Ото вiн i бiжить, а ви – в коника…

Захеканий Ілько вскочив до лазнi i ще з порога гукнув:

– Збираються запрягати!

– Багато? – запитало разом кiлька голосiв.

– Шiсть возiв i двi тачанки, а солдатiв налiчив у дворi чоловiк тридцять.

– Я на себе двох беру, – сказав Власов.

Хтось крякнув, хтось зiтхнув, а один сказав:

– Навкулачки то я б i трьох викликав, а з цiею штрикачкою проти кулемета…

– А кулемети в чохлах?

– Познiмали, – сказав Ілько.

– Не бачив, на якому возi набоi, гвинтiвки? – спитав Байда.

– Усi вози були вже ув'язанi.

– Ну то будемо рушати!

– А менi що робити? – спитав Ілько, на якого навiть списа не вистачило.

– Будеш за розвiдника. Виходьте, та не всi зразу. Грицю, веди частину через Бабачку, а ти, Власов, своiх поза шахтою.

– Чекайте, – сказав Гриць Духота, – а що, коли вони поiдуть не на Мандрикiвку, а на Оленiвку?

– Здрастуйте! Чому це тобi в голову таке прийшло?

– Туди шлях кращий.

Вiд Калинiвки найближча залiзнична станцiя була Мандрикiвка, але дорога пролягала через яр. До Оленiвки справдi була краща дорога, але ж туди далi аж на п'ять верст. Із селища до цих станцiй вели рiзнi дороги.

– Що у них, конi виробленi? – сказав Байда, якому i на думку не спадало, що маршрут нiмецькоi команди може бути iншим. – Що вони, того горба не осилять?

– А чого iм осилювати горби? Скiльки часу витрачаеться на довший шлях, стiльки ж i на переiзд вiд Мандрикiвки до Оленiвки. А конi казеннi.

«А й правда, – подумав про себе Байда, – звичайно, резон iхати на Оленiвку!» Але ж це руйнувало всi його плани. Байду аж у жар кинуло. Головне, що не було вже часу, щоб довiдатись, та й у кого довiдаешся, як по-нiмецькому нiхто з них не знав. А тим часом люди стояли, не рушали з мiсця, бо вже багато пристало на думку Гриця Духоти – на оленiвському шляху треба перестрiвати нiмцiв. Почали дратуватись: «Оце так розвiдка. Може, дурно тiльки час прогаемо!»

Байда захвилювався: на нього було покладено справу. Трапиться невдача – засмiють люди, i Мостовий буде невдоволений. Враз йому спало на думку, як здавалось, найкраще рiшення: послати про всякий випадок частину людей до цегельнi на оленiвському шляху. Своiми силами вони, звичайно, не подужають нiмецькоi команди, коли вона справдi пiде на Оленiвку, але мусить зав'язати перестрiлку, щоб затримати iх, а тим часом наспiе на пiдмогу решта з мандрикiвського шляху. Там воно недалеко. Байдина думка всiм сподобалась, але охочих вiддiлятись од гурту знайшлося небагато. Довелося Байдi просто назвати, кому рушати до цегельнi. За старшого настановив Гирича з його бочкою.

Зоставалось уже недалеко до ранку, коли по залишках розвiяного вiтром снiгу вiд лазнi в рiзнi кiнцi зачовгали обережнi кроки. Обходячи комендатуру, в якiй уже стояли навстiж дверi, Гирич зi своiм десятком пiшов повз крайнi хати Собачiiвки. У спiтнiлих вiкнах де-не-де вже блимали пiдслiпуватi каганцi, а далi панувала ще темна нiч. Ілько, здригаючись од холоду й хвилювання, весь час втягав голову в плечi i, доки дiйшов до староi цегельнi, вiдчув, як у нього вiд надмiрноi обережностi заболiли в'язи.

Зруйнованi будiвлi цегельнi стояли обабiч дороги. Розмiстивши людей, Гирич з бочкою, що мала iмiтувати кулемет, обрав собi позицiю пiд крайньою повiткою. Ілько мав виглядати валку на дорозi. Вiн тепер бiгав вперед i назад, щоб зiгрiтися й позбутися неприемних дрижакiв, вiд яких цокотiли зуби. У вухах дзвенiла тиша, тiльки на шахтi розмiрено чохкав паровик. Нарештi iз селища долетiв гуркiт кованих возiв. Ошинованi колеса пронизливо завищали в наповнених снiгом колiях. Нiмецька команда вирушила на станцiю. Ілько, знаючи в Калинiвцi кожну п'ядь землi, намагався вiдгадати напрямок валки i тiльки даремно наставляв вуха: обидвi дороги з селища йшли спочатку одною вулицею i тiльки на виiздi розходилися вилкою.

Скавулiння шин i цокання колiс наближалося щохвилини, а разом з тим зростало i хвилювання. В Ілька руки вже не попадали в кишенi. Щоб зiгрiтись, вiн щодуху погнав до селища, але вже на пiвдорозi ясно почув, що валка йшла просто на нього. Вражений, Ілько зупинився, прислухався уважнiше: валка йшла на Оленiвку. Тепер його вже опанувало почуття мисливця, на якого йшов великий звiр. Повний войовничоi вiдваги, вiн кинувся назад.

Принесену Ільком звiстку на цегельнi зустрiла могильна тиша. Вiн уже подумав, що всi розбiглися, як з темряви почувся притишений голос Гирича:

– Чуемо… Лягай у рiвчак!

Ілько пробiг повз повiтку i впав за купу цегли. Поруч, нiби коло забуреного вагончика, хтось голосно сопiв у рiвчаку. Не бiльше як за три хвилини з дороги почулися розмiренi удари об мерзлу землю кованих пiдошов, пирскання коней i приглушенi голоси. Ілько визирнув з-за купи i на сiрому тлi побачив попереду валки солдатiв. Вони йшли розстрiльнею i в руках тримали гвинтiвки напоготовi. З гвинтiвками в руках iшли солдати i по узбiччю дороги, майже перед самим носом Ілька.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/petro-panch/bez-kozirya-zb-rnik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Так називалися найубогiшi околицi селищ, заселенi шахтарями.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения